"Дитинство, вбите голодом"
(до 75-ї річниці Голодомору в Україні)

Лариса Пасічник,
головний спеціаліст відділу інформації та використання документів Держархіву Кіровоградської області
Газета "Вечірня газета" від 27.11.2009 р., № 48 (1132), ст.8

(Усі авторські права на статтю захищено.
При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

Про людські якості певної особистості чи рівень цивілізації окремої держави зазвичай судять за ставленням до тих, хто потребує піклування та допомоги, – до дітей, літніх людей, інвалідів.

Літопис України ХХ сторіччя містить чимало трагічних сторінок, які волею радянських можновладців були закриті для широкого загалу. Правда про Голодомор 1932-1933 рр. в Україні подолала „нашу непроглядь”. Знищення села – в недалекому минулому годувальника Європи, непоправні людські втрати – це прямі наслідки злочинної політики московських та київських правителів, які більшовицькими темпами будували „першу в світі державу робітників і селян”. Блюзнірством виглядають усі епітети, що використовувалися в газетних публікаціях для характеристики досягнень Радянської України початку 30-х років минулого сторіччя, адже в країні, яка не воювала, щодня гинули тисячі дорослих і дітей. Голодний мор знищив цілі села. „Тихо, як свіча, догорів народ”, – писав про українську катастрофу Б.Олійник.

Десь „на іншій планеті” з 1925 року приймав дітей на оздоровлення та відпочинок чорноморський „Артек”, звучали рапорти про досягнення на різних фронтах соціалістичного будівництва під час проведення чергових партійних з’їздів, а на очах голодних дітей розгорталася інша реальність, страшна та жорстока, траплялися випадки канібалізму. Й.Сталін у Політичному звіті ЦК ХVІ з’їздові ВКП(б), який прозвучав у червні 1930 року, зазначив: „Відомо, що однієї лише насіннєвої допомоги було виділено колгоспам за 3 роки не менше 154 млн. пудів зерна. Не дивно, що робітники і селяни живуть у нас загалом непогано. Смертність людности зменшилася проти передвоєнного часу на 36% по загальній і на 42,5% – по дитячій лініях”.

Зацікавлює інший архівний документ – „Операційний план Зінов’євського відділу народної освіти по запровадженню обов’язкового навчання на 1931-1932 навчальний рік”, яким передбачалося, що у вказаному навчальному році „всі 100% дітей повинні бути забезпечені гарячими сніданками”. Для виконання запланованого необхідно було, щоб „Кооперативна система на селі забезпечувала гарячі сніданки лише такими продуктами, що їх немає в колгоспі (цукор, чай, крупи). Решту продуктів, що їх немає в колгоспі (молоко, сир, крашанки), постачали самі батьки учнів”. Про можливості батьків на той час дізнаємося зі спогадів їхніх дітей, яким вдалося вижити. Г.О.Олійник – житель с. Щасливе Олександрійського району 1920 року народження свідчить: „ Матері хтось сказав, що у вітряку мелють голі сухі качани з кукурудзи, ось мати насушила їх півмішка, понесли ми з нею до млина, змолотили, напекли лепеників, а що ж це таке – це ж дерево!”

31 травня 1932 роком датовано „ Інформацію головного лікаря 1-ї радлікарні і Центральної поліклініки М.С.Рабиновича секретареві Зінов’євського міськпарткому Єрьоменку про огляд с. Козирівки щодо смертності, голодних набряків, кількості хворих, стану громадського харчування”. Документ містить відомості про винищення генофонду нації, що підтверджено рівнем смертності в окремому селі: за період з січня по травень одного року загинуло 12 козирівчан у віці від 1-20 років. „Обследовал школу 5-летку. По заявлению учителей т.т. Хильченко и Сироман, в школе из 213 детей осталось 110”, – доповідав лікар Рабинович партійному керівнику Єрьоменку. Вражаючі дані наведені в „ Протоколі №1 засідання спеціальної комісії при МПК м. Зінов’євська про організацію продовольчої допомоги селу” від 24 лютого 1933 року: 1248 осіб по 13 сільрадах треба було „взяти на продовольчу підтримку”. Зокрема, по Федосіївській – 212 чоловік, з яких дорослих – 70, дітей – 142; Аджамській – 210, дорослих – 60, дітей – 150; Великомамайській – 90, дорослих – 25, дітей – 65; Покровській – 220, дорослих – 70, дітей – 150. Спеціальною комісією було встановлено норму харчування, що складалася для дітей з 250 г борошна або крупи „на приварок”, для дорослих – з 300 г борошна та 50 г борошна „на приварок”.

Незважаючи на вимирання народу, влада наполягала на твердженні, що країна на шляху розквіту. В резолюції об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У „Підсумки сільськогосподарського року і завдання підготовки весняної сівби” від 22 листопада 1933 року зазначено: „Україна вийшла з прориву 1931-1932 рр., переборола відставання свого сільського господарства і створила міцний фундамент перетворення всіх колгоспів у більшовицькі, всіх колгоспників у заможних”. Діти селян, яким не судилося стати заможними колгоспниками, ставали сиротами, поповнювали армію безпритульних. Дитбудинки Зінов’євська були переповнені. Цей факт підтверджено в постанові президії Зінов’євської контрольної комісії та колегії РСІ „Про стан боротьби з безпритульністю” від 21 червня 1933 року. „Кількість дітей у кожному будинку перевищує в 2-3, навіть в 4 рази норму (дитбудинок №5 – 270 дітей замість 75) ... Харчування дітей в незадовільному стані, видача асигнувань затримується майже систематично. Спеціальні фонди на харчування безпритульних дітей відсутні”, – такий висновок зроблено контрольною комісією.

Але не всі потрапляли в переповнені дитбудинки з незадовільним харчуванням. У метричних книгах вказаного періоду, хоча і не завжди було відображено істинну причину смерті померлих, все ж знаходимо страшні записи: дворічна Хрієнко Марія Андріївна, жителька с. Клочкового Новогеоргіївського (нині Світловодського) району, померла 25 лютого 1933 року від недоїдання; чотирирічний Давидов Іван Петрович та п’ятирічна Погрібна Тетяна Юдівна – обоє з с. Овнянки Червонокам’янського (Олександрійського) району – померли влітку 1933-го від голоду. Професор Гарвардського університету Р. Шпорлюк зазначив: „Демографічна катастрофа 1932-1933 рр. буде з українським народом, може, навіть століття. Знищено біологічний потенціал народу”.

Маючи неоціненні документи, що розкривають довгозамовчувану правду про Голодомор, необхідно неупереджено підходити до вивчення вітчизняної історії. Слід також не забувати, що ще є серед нас свідки тих жахливих подій, доля до цих людей не була прихильною – за словами кіровоградця І.С.Гордузенка, „... наше дитинство вбито голодом, юність – війною”.

Пам’ять про цих людей має жити вічно.