"Життя, сповнене випробувань"
(до 130-річчя від дня народження Володимира Винниченка)

Олена Трибуцька,
начальник відділу інформації та використання документів Державного архіву Кіровоградської області
Газета "Народне слово", 08.07.2010 р., № 48 (2904), ст.8

(Усі авторські права на статтю захищено.
При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

  Літньої днини 1880 року у метричній книзі церкви на честь Володимирської ікони Божої Матері м. Єлисаветграда з’явився запис про те, що у селянина-власника с. Веселого Кута Бежбайрацької волості Кирила Васильовича Винниченка та законної його дружини Євдокії Онуфріївни 16 липня (за старим стилем) 1880 року народився син Володимир.

Непересічна особистість Винниченка (на знімку) постає перед нами зі сторінок архівних документів. У Державному архіві Кіровоградської області, окрім згаданої вище метричної книги, зберігаються й інші матеріали, які фрагментарно відтворюють різні періоди його життя.

Так, у документах Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії є свідчення про навчання В. Винниченка у цьому закладі: 30 вересня 1891 року рішенням засідання педагогічної ради за несплату за навчання його, учня ІІ класу гімназії, відраховують з числа гімназистів. Але надалі це питання якимось чином вирішилось, тому що Володимир продовжує навчатись, і 30 жовтня 1891 року, згідно з рішенням педагогічної ради, отримує оцінку „3” за поведінку у першій чверті навчального року, а 21 травня 1892 року та ж таки педагогічна рада приймає рішення залишити Винниченка на другий рік у ІІ класі ...

 

Так, особливим „прилежанием” Володимир не відрізнявся, але у майбутньому саме він своїм життям та діяльністю вписав яскраву сторінку в історію України!

Як свідчить стаття з єлисаветградської газети „Друг народа” за 1918 рік, Винниченко все ж таки закінчив 7 класів гімназії, після чого декілька років подорожував по Україні, вдягнений у селянське вбрання, заробляючи на прожиття поденною працею. Ця подорож дає Володимиру багатий матеріал для майбутньої літературної роботи, а образи тих, хто зустрічався на шляху під час його одіссеї, ставали прототипами героїв художніх творів.

Повернувшись із подорожі, Винниченко вирішує продовжити навчання і вступати до університету. Але для цього необхідно було отримати свідоцтво про закінчення гімназії. Та двері Єлисаветградської чоловічої гімназії були закриті для Володимира (за іронією долі, гімназія знаходилась у приміщенні, яке у радянські часи належало Будинку офіцерів, а це поруч із Кіровоградським державним педагогічним університетом, що носить ім’я героя статті. - Авт.).

Винниченко вирушає до Златополя, де складає екзамени і отримує атестат зрілості. „Товарищи его по екзаменам рассказывают, - пише „Друг народа”, - что появление Винниченка дало много поводов для удивления и разговоров, так как он явился в крестьянской одежде и говорил с товарищами и гимназическим начальством только по-украински. Хотя это и нервировало учителей, однако отказать молодому селянину в знаниях они не могли и он получил аттестат зрелости”.

У 1901 році Винниченко вступає до Київського Імператорського Університету Святого Володимира, на юридичний факультет.

Студентське життя продовжувалось до 1902 року – за належність до Революційної Української партії (РУП) Володимира виключають з університету і кидають за грати. Свої перші „тюремні університети” він відбував у Лук’янівській в’язниці м. Києва.

З 1902-го по 1903 рік Винниченко перебуває на військовій службі, де з перших днів веде соціалістичну агітацію серед солдат. Але про його діяльність стає відомо поліції: Володимир тікає за кордон, у Львів, де інтенсивно провадить свою діяльність. Згодом, під час таємного перевезення соціалістичної літератури в Україну, був арештований.

У подальшому – служба у дисциплінарному батальйоні, активна участь у революційний подіях 1905 року. У 1907 році, після чергового перебування у в’язниці, таємно виїжджає за кордон і до 1914 року живе в еміграції, спочатку в Австрії, Швейцарії, а з 1908 року – у Франції, де активно займається літературною працею. З 1914-го по 1917 рік нелегально мешкає у Москві, де співпрацює із журналом „Украинская жизнь”, бере участь у заснуванні і виданні журналу „Промінь”, у якому надрукував кілька своїх творів, зокрема роман „Записки Кирпатого Мефістофеля”.

Після Лютневої революції повернувся до Києва, де пройшло декілька років, прожитих Володимиром Кириловичем в атмосфері боротьби і небувалого духовного піднесення.

Разом із М. Грушевським Винниченко очолює національно-демократичний рух, спочатку як заступник голови Української Центральної Ради, далі – як голова Генерального Секретаріату Української Центральної Ради. У листопаді 1918 року Винниченко очолює Директорію, яка організувала повстання проти гетьмана П. Скоропадського.

Але все змінилося для Винниченка уже в лютому 1919 року. Під тиском керівництва Антанти, яке не бажало бачити на чолі УНР соціаліста, він вийшов зі складу Директорії і виїхав за кордон.

У травні-вересні 1920 року перебував у Москві, де вів переговори з більшовицьким урядом, маючи намір „одягти більшовизм в українську одежу”. Ключовим пунктом його програми було положення про статус України як незалежної соборної держави, але це не було підтримано Л. Троцьким, Л. Каменєвим, Х. Раковським.

Винниченко повертається за кордон і поселяється під Берліном. Його політична публіцистика цієї пори містить нищівну критику централізаторської, імперської політики РКП і КП(б)У.

Живучи з 1925 року у Франції, продовжував вболівати за Україну: 1933 року, під час Голодомору, звернувся до радянського керівництва з нотою протесту проти політики, яку воно провадило, після чого його твори тривалий час були заборонені у Радянському Союзі.

Неординарність, суперечливість натури Винниченка яскраво проступає у його творчості. У ньому боролися художник і „доктринер”, антиутопіст і утопіст. Як антиутопіст помічав „бісівщину” в середовищі революціонерів, „нових людей”, за що був різко критикований М. Горьким і В. Леніним (який закидав письменнику „архискверное подражание архискверному Достоевскому). Утопічне ж начало привносилось у творчість Винниченка з його поглядами ортодоксального марксиста, який „розрубував” мораль класовим мечем на дві частини ...

Ось таким він був, Володимир Винниченко, талановитий, невгамовний, яскравий. Наш із вами знаменитий земляк.

– – –