"Кілька сторінок з історії міста"

Олена Трибуцька,
начальник відділу інформації та використання документів
Державного архіву Кіровоградської області
Газета "Народне слово", 09.09.2010 р., № 65 (2921), ст.7

(Усі авторські права на статтю захищено.
При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

Історія кожного міста чи села як і історія людського життя, сповнена найрізноманітнішими сторінками: від урочисто-світлих, радісних, навіть героїчних – до похмурих і трагічних. У цих переплетіннях світла і тіні формується загальне тло епохи, в якій живуть, радіють, страждають, народжуються та йдуть із цього життя мільйони людей, неодмінно залишаючи свій слід не лише у душах та долях тих, хто був поряд із ними, а і у історії того живого організму, яким є маленька батьківщина кожного з нас.

Наше місто веде облік власної історії з 1754 року. Називалося воно Єлисаветградом, згодом змінювало назви на Зінов’євськ, Кірово, Кіровоград. Зараз точаться суперечки щодо того, як його іменувати надалі.

Гортаючи архівні джерела, в яких зафіксовано віхи історичного шляху населеного пункту, життя наших батьків, дідів та прадідів, я зупинила свій погляд на кількох документах Єлисаветградської міської управи початку 20-го століття. У них із надзвичайною виразністю проілюстровано важливі, та де там, глобальні для вітчизняної історії проблеми: розвиток місцевого самоврядування й „єврейське питання”, шляхи вирішення їх в одному окремо взятому місті, благословенному Єлисаветі, як називали його на той час у народі.

Отже, листопад 1904 року. На засіданні Єлисаветградської міської думи оголошено доповідь, авторами якої були троє гласних: присяжний повірений Н.М.Плотніков і потомствені почесні громадяни міста Г.І.Волохін та І.Г.Дубровінський. Питання, винесене на загал цими шанованими громадянами, було вкрай актуальним і надзвичайно важливим: йшлося про необхідність підняти перед урядом клопотання щодо зміни деяких пунктів "Городового Положения", прийнятого у 1892 році. Доповідь побудована на порівняннях між "Городовым Положением" 1870 року та вищезазначеним документом, і порівняння ці виявилися не на користь останнього. Так, згідно з Положенням 1870 року виборчим правом користувався будь-який російський підданий, не молодший 25-ти років за умови володіння ним на правах власності нерухомим майном та сплачування міського податку або ж приналежності до купецтва і внесення до міської каси відповідного збору. У Положенні ж 1892 року обов’язковою умовою було володіння нерухомим майном з певною оцінкою для стягання міського збору – 1000 карбованців. Таким чином значно зменшувалися не тільки кількість виборців, а й число гласних міської думи, що негативно впливало на продуктивність роботи думи у зв’язку з елементарною нестачею кадрів. Крім того, згідно з цим Положенням, виборчими правами не володіли євреї незалежно від майнового стану.

Але то були не всі недосконалості вельми недемократичного Положення: цей документ не залишав практично ніякого простору для самостійності міській владі. Так, губернатор мав право призупинити будь-яку без винятку постанову думи не тільки у тому разі, коли вона не узгоджувалася із законом, а й не відповідала потребам чи порушувала інтереси місцевого населення. Як зазначено у доповіді, "эти понятия дают возможность широкого простора для их толкования, при котором дума не может быть уверена, не будет ли опротестовано любое из ее постановлений". Крім того, гласні думи після обрання повинні були … затверджуватись адміністрацією.

Необхідність змін вищезазаначених пунктів "Городового положения" була очевидною. Автори згаданої доповіді наголошували, що перш за все, необхідно надати виборче право всім, хто сплачує міський податок незалежно від його розміру, а містам – право діяти самостійно, гласним займати виборні посади без затвердження адміністрацією.

Міський голова О.М.Пашутін розцінив ситуацію так, що питання необхідності клопотання щодо зміни "Городового Положения" має вирішувати спеціальна комісія, члени якої повинні зважити усі "за" і "проти" та винести свій вердикт. Така комісія і була створена у лютому 1905 року. Розпочалися численні дискусії та бюрократична тяганина …

У цей час міський рабин В.Тьомкін пише листа міському голові, в якому звертається з проханням внести зміни до положення у частині надання євреям права обирати та бути обраними у гласні. Лист не залишився поза увагою і був розглянутий на засіданні думи щодо доцільності розгляду цього питання комісією. Вісім гласних проголосували "за", а тринадцять проти – таким чином вирішилось (точніше, не вирішилося) питання щодо допуску євреїв до "справ державних".

Слід сказати, що у подальшому "Городовое Положение" таки було дещо змінено у частині зниження вимоги до майнового цензу виборців. Але, як свідчать документи, губернська влада так і не надала містам бажаної самостійності, як, загалом, і земству, – гласні міської думи так само затверджувались адміністрацією, а випадок, коли губернатор не затвердив на посаді новообраного голову Єлисаветградської земської управи тільки на підставі особистих неприязних стосунків, став відомим усій земській Росії.

Що ж до євреїв, то їх "не пущали" не тільки до державних справ, але, як з’ясувалося, і за прилавок м’ясного ряду на міському ринку: у вересні 1914 року до Єлисаветградської міської управи надійшло клопотання м’ясоторговців- християн із проханням про заборону Боруху Гофману здійснювати торгівлю у м’ясному ряду, де торгують християни. Торгівці навіть згодні були вскладчину сплачувати за місце! Головною мотивацією такого прохання стало те, що у м’ясному християнському ряду були встановлені дві ікони з образами Пресвятої Богородиці та Козельщанської Божої Матері, які освячували торгівлю. Присутність на цій території іновірця розцінювалась як святотатство.

Управа надала на звернення офіційну відповідь про те, що заборони залежно від національності для торгівлі м’ясом не існує, тому задовольнити прохання управа не може. Однак громадянину Гофману так і не вдалося поторгувати у тому ряду: дуже швидко він продав щойно куплене місце громадянину Гапоненку, і конфлікт вщух. Але його причиною, як зазаначається у довідці секретаря міської управи, мабуть, таки дійсно був острах перед конкуренцією з боку євреїв, які, гляди, згодом тихцем приберуть справу м’ясоторгівлі до своїх рук …

З часу, коли відбувалися ці події, минуло більше ста років. Та головне полягає у тому, щоб за цими рядками шановний читач побачив живе обличчя нашого міста у минулому. Адже одним із шляхів, через який приходить мудрість, є усвідомлення минувшини.

– – –