"Безкоштовна медицина в Єлисаветграді"

Лариса Пасічник,
головний спеціаліст відділу інформації та використання документів Державного архіву Кіровоградської області
Газета "Вечірня", 08.07.2011 р., № 28 (1216), ст.11

(Усі авторські права на статтю захищено.
При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

Серед величезного розмаїття видів діяльності людини є такі, що не зазнають основоположних змін, незважаючи на хід історії. У документах Єлисаветградського земства, датованих 1904 роком, знаходимо визначення лікарняної справи: “Больница преследует, в сущности, одну только задачу: создать больному, все равно неимущему или более или менее состоятельному, обстановку, наиболее благоприятельствующую излечению его от болезни, совершенно независимо от его материальних средств, какими он сам располагает”. У наш час тотальної комерціалізації архівні джерела несуть цілком актуальну інформацію.

Медична справа на терені нашого краю почала свій розвиток з розбудовою фортеці святої Єлисавети. З 1777 по 1824 роки тут функціонував військовий госпіталь, в якому в перші роки роботи знаходилося на лікуванні 28 чоловік. Серед талановитих лікарів, які працювали у фортечному госпіталі, був і уродженець Венеції Фактучія. Російсько-турецька війна 1781-1791 років потребувала лікарів, тому “по ордену генерал-фельдмаршала Г.Потемкина-Таврического” при госпіталі було відкрито першу на півдні Росії вищу медико-хірургічну школу. За десятилітню історію свого існування школа підготувала значний потенціал лікарів: кожний восьмий російський лікар кінця ХVІІІ – поч. ХІХ століття здобув освіту в фортечній школі. Серед її випускників – добре знані А. Чорба, Є. Мухін (перший декан медфакультету Московського університету, вчитель основоположника воєнно-польової хірургії М.Пирогова, який 3 роки оперував у нашому місті). З ініціативи організатора медичної школи, доктора медицини П.Шароя, для надання допомоги не тільки військовим, а й місцевому населенню було відкрито міську лікарню, де прийом хворих вівся безплатно. Міський голова О. Пашутін у “Історичному нарисі м. Єлисаветграда” подає відомості про заснування у 1814 році безплатної лікарні для неімущих хворих на відзнаку визволення міста від “вторгнувшейся в 1813 году чумы”. Лікарню відкрили при міській богадільні, про що доповіли військовому Херсонському губернатору Дюку-де-Рішельє, який схвально відгукнувся на подію. Але, як вказується Пашутіним, лікарня проіснувала дуже короткий термін.

З 1862 року лікарня підпорядковувалася міському самоврядуванню. Медичні справи знаходилися у віданні медико-санітарного столу при міській управі. Листування лікарів з начальством засвідчує прояви бюрократизму, некомпетентності міського чиновництва.

Прийом у міській лікарні вівся не тільки серед городян, а і приїжджих. Одночасно зі скороченням наявних 165 ліжок впроваджено безплатний прийом хворих з видачею неімущим “дармових” ліків. Як свідчать дані за 1895 рік, 8479 осіб безкоштовно отримали ліки. Слід зазначити, що категорія неімущих визначалася лікарем.

Надання медичної допомоги не тільки єлисаветградцям, а й населенню повіту стало можливим з відкриттям у 1871 році земської лікарні, призначеної для хірургічних та офтальмологічних хворих. Земська лікарня будувалася за типом Віденської очної клініки і була найстарішою на півдні Росії (офтальмологічна клініка в Одесі, відома як Філатовська клініка, відкрилася у 1873 році). Плата за лікування хворого становила 65 коп. на добу. Перевитрати суми відшкодовувалися за рахунок земського бюджету. Постановою земського зібрання 1890 року оплату лікування в земській лікарні було відмінено.

Документи констатують, що, на думку комісії, громадське управління не на папері, а на ділі завжди гуманно ставилося до організації надання медичної допомоги. Підтвердженням можуть слугувати дані за 1871-1879 роки, коли 1462 єлисаветградця та хворих з інших міст отримали медичну допомогу в міськлікарні. Більша частина цих людей була неімущою, котра не внесла плати за своє лікування.

Активно діяло у Єлисаветграді Товариство Червоного Хреста, яке самовіддано та професійно виконувало свою місію, про що свідчать підготовка медичного персоналу, участь у російсько-японській та І Світовій війнах, а також відкритті лікарні, де безкоштовно приймали всі верстви населення. Єлисаветградський відділ Російського товариства охорони народного здоров’я протягом 6 років організовував “літні санаторні колонії” для дітей місцевих громадських шкіл. Приміщення у винайманих дачах, харчування дітей оплачувалося міським коштом.

З початком нового століття, у 1900 році, міськуправа опікувалася підбором лікаря для бідних з числа “вольнопрактикующих”. Справа була новою. Лікарями для бідних стали Л.Бомзе, який у 1902 році в амбулаторії безкоштовно прийняв 2018 хворих та 1347-ми надав медичну допомогу за місцем їхнього проживання; І.Загорський, він у 1907 році амбулаторно безкоштовно прийняв 1774 хворих. Звіти лікарів свідчать, що за 4 роки організації нової справи кількість хворих, які користувалися лікарською допомогою вдома, становила щорічно від 1300 до 1500 осіб. Слід зазначити, що амбулаторним обслуговуванням населення Єлисаветграда було забезпечено добре: прийом недужих вівся у амбулаторіях міської, земської, єврейської лікарень, а також лікарні Товариства Червоного Хреста. Крім прийому та відвідування хворих, лікарі для бідних наглядали за учбовими закладами, притулками для дорослих та дітей, проводили щеплення від віспи, надавали акушерську допомогу.

Єлисаветграду довелося пережити у 1903 році 3 епідемії: скарлатина та дифтерит вразили більшість мешканців центральної частини міста, черевний тиф – населення Великої Балки. Для проведення протиепідемічних заходів було запрошено ще одного лікаря для бідних та фельдшера, при міськлікарні організовано 20 додаткових безкоштовних місць для інфекційних хворих, посилено “загін дезінфекторів”. Роботи з дезінфекції житла бідняків проводилися за рахунок міських коштів. Документи фінансової звітності міськуправи підтверджують виплату лікарям винагороди за роботу під час епідемій. Подією для Єлисаветграда стало відкриття нової, добре оснащеної лікарні Товариства Червоного Хреста, збудованої за фінансової підтримки Почесної громадянки міста Г.Дмитрян. Як вказувалося у заповіті цієї непересічної жінки, лікарня св.Анни (на честь її померлої доньки) розрахована на 40 ліжок, з яких 20 – безплатні та 18 додаткових ліжок. “Больница по мере поступления платных вкладов на содержание коек должна сокращать количество платных коек с тем, чтобы достигнуть возможности предоставить все 40 кроватей для лечения неимущих больных”, – заповідала Дмитрян.

Медична справа як найважливіша соціальна категорія потребує уваги та підтримки влади. В реаліях 1911 року стан міської лікарні на 150 місць вважався досить-таки пристойним: в її штаті було 2 лікаря, 4 фельдшери, 1 фельдшер-акушер, 1 акушер, 3 сестри милосердя, 1 начальник аптеки, 17 чоловік “прислуги мужской”, 14 – “женской”. Смотритель лікарні мав фельдшерську освіту. Жалування старшого лікаря складало 1800 карбованців, при лікарні були квартири з опаленням та освітленням для медперсоналу. Ті, хто мав квартиру в місті, отримував доплату в 100 карбованців. Продукти для молодшого персоналу надходили від лікарні.

У нашому місті працювали лікарі, достойні шани: старший лікар міської лікарні І.Симонович (професіонал, наділений організаторськими якостями), лікар для бідних В.Гриневич (високопорядна людина, знаючий спеціаліст), лікар лікарні св.Анни О.Юцевич (самовідданий служитель медицині). Єлисаветградські лікарі звернулися до управи з проханням надати їм один день, вільний від прийому хворих. Цей час, як вважали лікарі, повинен використовуватися для спостереження за хворими, яких вони направляли до міської лікарні, участі у проведенні хірургічних операцій, консиліумів. Через рік після звернення було встановлено такі дні, але на відвідування хворих вдома рішення міської управи не поширювалося.

З огляду на значне поширення серед населення тяжкої хвороби – туберкульозу легенів з ініціативи Єлисаветградського товариства охорони народного здоров’я у місті лютневого дня 1913 року почала функціонувати безплатна амбулаторія для хворих з даним діагнозом. До вже існуючих трьох міських амбулаторій додалася четверта. Безкоштовне забезпечення всіх нужденних було поза межами можливостей товариства, тому до міськуправи, яка декларувала “довольно широкую организацию подачи медицинской помощи”, надійщло звернення про допомогу у видачі ліків. Єлисаветградське керівництво дало згоду, зазначивши, що це можливо за умови неперевищення суми вартості ліків у порівнянні з призначеннями хворим з аналогічним діагнозом, які звернулися до міської лікарні.

Своїми постановами міська дума визначила перелік осіб, які мали право на безкоштовне обслуговування у міській лікарні. Таких категорій було декілька: службовці міських установ, поліцейські та пожежники, пансіонери міської богадільні, вихованці дитячих притулків, нічліжники та бідні породіллі. До того ж, існували “безкоштовні ліжка”, що з’явилися відповідно до заповітів померлих або їхніх родичів. Іноді кількість цих місць сягала 13-ти. Якщо хтось із єлисаветградців не мав змоги оплатити після виписки своє лікування, він звертався з відповідним клопотанням до міськуправи. Звідти надходило доручення “торговому смотрителю” перевірити житлові умови прохача. Чиновник після проведеної перевірки робив висновок щодо можливості оплати лікування певною особою та доповідав управі.

Гласний М.Іванов – голова міської фінансової комісії виступив з пропозицією про організацію безкоштовного навчання та лікування дітей городян, які “ютятся на окраинах”. На думку Іванова, місто створює належні умови лише для жителів центральної частини, інші залишаються “в забвении”. І хоча міський голова О.Пашутін підтримав пропозицію гласного, ідея не знайшла свого втілення у життя. Вирішальними стали майбутні фінансові витрати, а також нагадування про те, що народні училища та прийом неімущих хворих забирають кошти міста.

Система медичного обслуговування у місті зазнала змін з настанням “післяжовтневого часу”. Ряд закладів було націоналізовано. У 1920 році водолікарня Гольденберга, що славилася передовими методиками лікування, змінила свого власника. Нині це відома городянам міська лікарня №3, яка завдяки таланту архітектора Я.Паученка прикрашає колишню Верхньо-Донську, а теперішню все ще вулицю імені Леніна. Робітничу лікарню було створено у 1921 році в уцілілому приміщенні лікарні св.Анни. Тепер це лікарня №2 по колишній Костьольній (сучасній ім.Щорса) вулиці, лікарня №1 продовжує бути міською і в наш час. Цікавим документом, своєрідною ілюстрацією часу є постанова Зінов’євського окрвиконкому від 03.03.1930 року про проведення класового принципу при наданні населенню медичної допомоги: “Щоб не дати групам населення (куркулям, непманам) потрапляти до приватних кабінетів, організувати у Зінов’євську, Новоукраїнці, Бобринці (де найбільше скупчено нетрудового населення) платні поліклініки. В той же час всі види швидкої медичної допомоги надаються всім безкоштовно”.

Міська медицина переживала різні часи, що змінювали не тільки країну і її кордони. Позитивним для подальшого суспільного розвитку є, насамперед, бажання наслідувати те краще, прогресивне, що залишилося нам у спадок від минулого.

---