"Дорогою у вічність..."

Ялія Якункіна,
архівіст І категорії відділу інформації та використання документів Державного архіву Кіровоградської області
Газета "Народне слово", 08.09.2011 р., № 47 (3000), ст.7

(Усі авторські права на статтю захищено.
При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

Нема вищого й кращого ідеалу для християнина, як віддати життя за віру. Смерть за віру – це участь у Христовій жертві.
митр. Андрей Шептицький

Упродовж усієї історії людства церква не раз ставала на заваді можновладців на шляху досягнення їхніх цілей, але водночас була інструментом, яким вони легко й непомітно нав’язували свої порядки й правила. Так, свого часу релігія, зокрема християнство, стало об’єднуючою силою для захоплення нових земель. Пізніше, коли церква почала набувати більшого впливу, ставала в опозицію до влади, з тих чи інших причин церковників переслідували, залякували, знищували…

Не стала винятком й радянська влада. З приходом більшовиків починає розвиватися так звана церковна політика, що мала за мету ліквідацію церковних інститутів. Після тривалої ідеологічної кампанії проти православної церкви, руйнування святинь упродовж 1920-х рр. влада перейшла до рішучіших заходів. З 1930 р. розгортуються масові репресії та переслідування духовенства. Із слідчих справ, які перебувають на зберіганні в Державному архіві Кіровоградської області, видно, що на початку 1920-х років арешти не мали масового й планомірного характеру, але вже з 30-х роках ситуація кардинально змінюється, досягаючи свого апогею в 1937 – 1938 рр.

«Великий терор» став часом, коли безжально винищували сотні тисяч людей, особливо не розбираючись в їхніх провинах та злочинах. Вирок – смерть (себто розстріл). Такою була норма того часу.

У серпні 1937 року для розробки групи церковників Рівнянським РВ НКВС було заведено агентурну справу під назвою «Блаженні». По цій справі заарештовано Абрама Петровича Корнєєва – священика, у минулому монаха. В обвинуваченні йдеться про те, що він серед віруючих під видом проведення релігійних обрядів здійснював контрреволюційну агітацію, активно закликав хрестити дітей, посилити відвідування церкви та не піддаватись антирелігійній пропаганді. Як наслідок – постановою Судової Трійки при УНКВС по Одеській області від 13 серпня 1937 року Корнєєва засуджено до розстрілу. Вирок приведено в дію через 10 діб о 24.00.

На теренах Грушківського району органами НКВС у березні 1938 року було виявлено групу «попів та монахів» під керівництвом Микити Феодосійовича Лехнецького, члени якої займались контрреволюційною діяльністю, спрямованою на зрив заходів радянської влади на селі, проводили нелегальні релігійні обряди. У складі групи було четверо священнослужителів, яких обвинуватили за ст. 54-10 КК УРСР (антирадянська пропаганда і агітація) та засудили до розстрілу.

Як радянська влада не намагалася винищити, викорінити віру, це завдання було їй не під силу. Із слідчої справи Петра Харитоновича Желдака (Жолдака) дізнаємось, що він підтримував тісні зв’язки з репресованими священиками, усіляко їм допомагав, у своїй квартирі надавав притулок тим, хто цього потребував, належав до нелегальної контрреволюційної секти «Червонодраконівців». Входячи до оселі, хрестився, кімнати його були завішані іконами та лампадами, носив великий хрест, був переконаний, що треба поститись та молитися Богу. За його словами, «в Євангелії написано, що зараз на землі царюють дракони, яким скоро прийде кінець». Найвагомішим доказом його антирадянської діяльності виявилися рукописи листів репресованих священиків, зокрема «недостойного богомольця» Є.Макарія. Вони пройняті вірою та спокоєм.

Із листів Є.Макарія за 17 лютого 1931 року та 30 березня – 12 квітня 1931 року:

«Сейчас наша православная церковь переживает великие скорби: ее пастыри идут в разсеяние и на местах в некоторых храмах некому совершать богослужения. Не смотря на это, св. вера не угаснет в наших сердцах и мы будем по прежнему верны своему христианскому званию…».

«Тяжело стало жить верующему человеку, особенно тому, который ревнует о своем спасении и о сохранении в чистоте святой православной веры. Испытания только укрепляют нашу веру и жизнь делают более легкою, ибо свое счастье, свои мысли, чувства и желания верующий человек полагает в Господе…».

Схоже, Желдак (Жолдак) свідомо не позбувся цих листів, зберіг їх, не зрадивши своїх духовних переконань, напевно, усвідомлюючи, що може бути за них розстріляний. Тож і був засуджений до розстрілу постановою Трійки при УНКВС Харківської області від 11 вересня 1937 року. Вирок виконано 1 жовтня того ж року.

Вражаючим є той факт, що радянська влада довгий час приховувала масштабність та розмах репресій, що застосовувались до громадян, які в силу певних обставин ставали «ворогами» народу та держави. Адже родичі страчених довгий час не знали, яка доля чатувала на їхніх близьких. Так, у цій же справі знаходимо листи доньки Петра Харитоновича Тетяни та його брата і сестри, датовані 1957 роком, адресовані органам влади із запитаннями, чи він живий, де знаходиться і чи можна відновити з ним зв’язок. Двадцять років брехні (адже родичам повідомили, що Желдак (Жолдак) засуджений до 10 років позбавлення волі), двадцять років мовчання і незнання…

Процес боротьби із церквою був довготривалим і безперервним. Навіть початок Великої Вітчизняної війни не став перешкодою для переслідувань віруючих. Показовою в цьому плані є справа Віктора Івановича Огнівцева – священика Петропавлівської церкви, протоієрея. Заарештований 23 червня 1941 року УНКДБ по Кіровоградській області за те, що в себе на квартирі організував нелегальну церкву, де проводив хрещення новонароджених, освячував паски, відправляв панахиди, погребіння. При арешті та обшуку в нього були вилучені релігійні книги, хрести, кадильниця, риза, 12 грамоток, приладдя для миропомазання та причастя.

Із протоколу допиту 22 липня 1941 року:

«Більшість священиків, у тому числі і я, говорять, що в Радянському Союзі немає повної свободи віруючим, існує несправедливість радянського закону по відношенню до священиків, нам не дають вільно діяти, обмежують у правах».

Зазначив: «Знаючи, що органи влади переслідують священиків, …намагався релігійні обряди здійснювати вельми обережно».

У зв’язку з воєнним станом Огнівцев був евакуйований, проте, не доїжджаючи до ст. Єлець Курської області, помер восени 1941 року.

У 50-х роках у «церковній політиці» кардинальних змін не відбулось. Атеїстична пропаганда поширювалась, активізувалась антирелігійна робота, переслідування продовжилися. Так, 11 березня 1953 року управлінням МВС Кіровоградської області було заарештовано та притягнуто до кримінальної відповідальності Олексія Микитовича Ярового. Слідством встановлено, що він був засновником та керівником нелегальної антирадянської церковно-монархічної групи „ІПЦ” (істинно-православних церковників), яка діяла в с. Перегонівці Підвисоцького району. Під прикриттям релігійних обрядів серед своїх спільників займався антирадянською агітацією, здійснював «пророцтва». У своєму будинку організував молитовний дім, де проводив нелегальні зібрання. На ґрунті своїх релігійних переконань не займався суспільно-корисною працею, не брав участь у суспільно-політичному житті країни. Обвинувачений за ст.ст. 54-10 ч. 2, 54-11 КК УРСР. Кіровоградським обласним судом 8-9 травня 1953 року засуджений до 25-ти років ув’язнення у виправно-трудових таборах з поразкою в правах строком на п’ять років. Проте Верховним Судом УРСР 19 серпня 1954 року вирок змінено – термін перебування у виправно-трудових таборах знижено до 10 років.

Таким тривалим і безжальним був процес нищення духівництва на теренах України. Тисячі покалічених доль… Тисячі розстріляних… Тисячі тих, хто страждав і віддав своє життя за віру…

---