"Від прадавніх степів до „величезного містечка Златопіль”"

Олена Трибуцька,
начальник відділу інформації та використання документів Державного архіву Кіровоградської області
Газета "Народне слово", 03.11.2011 р., № 55 (3008), ст.9

(Усі авторські права на статтю захищено.
При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

Продовжуємо публікувати ретроспективні матеріали з минувшини нашого краю, підготовлені за документами особистого фонду краєзнавця Івана Кіндратовича Бойка, які зберігаються в Держархіві області. Наразі пропонуємо вашій увазі окремі епізоди змістовної історії Новомиргородщини, дослідження якої займає чільне місце у доробках краєзнавця.

Поселення Златопіль (у старих документах і книгах – „Злотопіль”) виникло на початку 1740-х років на розвилці важливого військового і торгового шляху з Криму на Україну та Росію, що мав відгалуження на Пастирське – Смілу – Черкаси та на Листопадове – Звенигородку – Київ. У народі ще й зараз можна почути стародавню назву цього міста – Гуляйполе. Вона, певно, походить від первинної назви цього краю, необжиті землі якого в давнину вважалися „диким полем”.

Спочатку ця місцевість належала полякам Жубриковим, а згодом Конєцпольським, часто спустошувалась татарами. За часів Б. Хмельницького дісталася козакам, які там займалися ловами, мали свої сінокоси і пасіки.

Згодом Гуляйполе стало володінням запорізького гетьмана Павла Можковського, але у другій половині XVII століття Станіслав Конєцпольський, сандомірський воєвода, зажадав на сеймі повернення своїх земель, і сейм задовольнив вимогу. Надалі Гуляйполе перейшло у спадок Валєвським, які продали його князям Любомирським. У 1787 році Ксаверій Любомирський за два мільйони карбованців продав свої величезні володіння на Смілянщині князю Потьомкіну.

Існує легенда, що саме з легкої руки Потьомкіна Гуляйполе стало Златополем: під час одного із своїх перших приїздів вельможа зацікавився історією назви „Гуляйполе”, став розпитувати про заняття тутешнього населення, розвиток торгівлі. Місцеві купці подарували Потьомкіну бочку червінців, і вражений князь вигукнув: „Яке ж це до біса „Гуляйполе? Це ж справжнє Золоте поле!”.

За іншою легендою, Златопіль завдячує своїй назві тополям, що росли край дороги біля старої корчми. На гіллі тополь поміщики вішали учасників селянських заворушень та гайдамаків. Народ прозвав це місце „біля злої тополі”...

За часів Потьомкіна містечко стає багатолюдним торговим центром на півдні Росії. 1788 року тут організовується „златопільська бригада заграничних добровольців”, яка під проводом Сидора Білого брала участь у російсько-турецькій війні й заслужила собі гучної військової слави.

Після смерті Потьомкіна та розділу маєтків поміж нащадками Златопіль перейшов у володіння генерала Миколи Висоцького, а від нього – до рук онуків Андріана та Петра Лопухіних.

Лопухіни у 1836 році відкрили у Златополі дворянське повітове училище (у подальшому перетворене на гімназію). Приміщення училища було гарно пристосоване для учбових потреб, але вчитися тут могли далеко не всі: плата за навчання була досить високою.

Згодом Златопільська гімназія набула статусу престижного навчального закладу, що давав добрі знання. Серед викладачів гімназії були талановиті, цікаві люди, більшість з яких були випускниками Київського університету. Так, на початку своєї практичної діяльності у гімназії учителем латинської мови працював Олександр Русов, у майбутньому видатний земський статистик, етнограф, фольклорист. Чотири роки в гімназії працював викладач російської мови, історії та географії Олександр Тулуб, який за часів студентської молодості активно спілкувався з членами Кирило-Мефодіївського братства, захоплювався поезією Шевченка. Згодом Тулуб захистив кандидатську дисертацію, викладав у навчальних закладах Києва, Херсона, співпрацював із герценівським „Колоколом.”

Свого часу учбовий заклад очолював Микола Лятошинський (батько відомого українського композитора Бориса Лятошинського), який докладав усіх зусиль, щоб до гімназії потрапляли діти з різних соціальних верств (як відомо, Златопільську гімназію закінчив і селянський син Володимир Винниченко). За директорування Лятошинського гімназія досягла апогею своєї дореволюційної слави.

У Златополі вирувало світське життя, осередком якого була оселя князів Лопухіних: у княжих покоях часто влаштовувалися танцювальні вечори, розваги, вистави. Взимку 1849 року на сцені домашнього театру Лопухіних уперше в Златополі була здійснена постановка „чарівної малоросійської драми” „Наталка Полтавка” І.Котляревського. Акторами виступали любителі сцени з числа інтелігентної молоді. На виставу зібрався увесь цвіт місцевої знаті, дійство мало шалений успіх.

Увага місцевих театралів до творчості Котляревського не випадкова – управителем лопухінських маєтків був майор у відставці Семен Скоробогач, одружений на двоюрідній сестрі письменника – Ганні Яківні. До наших днів зберігся лист Ганни до Івана Петровича, датований липнем 1838 року, у якому вона описує „величезне містечко Златопіль”, де „у Лопухіних 5500 душ”.

У подальшому „Наталка Полтавка” стала найпопулярнішою виставою, нею відкривався і закривався кожний самодіяльний „театральний сезон” у місті. Глядачі приїжджали подивитись дійство за 50-100 верст. Свого часу серед таких любителів Мельпомени була і неписьменна покоївка панів Золотницьких Євдокія Зіновіївна. З тих златопільських вистав народилася у дівчини любов до театру, яку зуміла прищепити своїм талановитим дітям: вони увійшли в історію світового мистецтва як блискуча театральна плеяда Тобілевичів. Златопіль та найближчі до нього села згадані у низці літературних творів, зокрема у п’ятитомній повісті польського письменника Михайла Грабовського „Станиця Гуляйпольська”, виданій 1843 року у м.Вільно польською мовою. Повість доволі докладно змальовує характери і звичаї місцевих мешканців, які, як сказано у повісті, ”не були схожі на мешканців інших польських провінцій – тихих рільників. Це було друге покоління від козаків та гайдамаків. Кожне село мало в Січі своїх молодців, в кожнім селі були старі люди, які брали участь у козацьких походах чи повстаннях, у кожному селі лірники співали про Нечая і Дорошенка. Одним із найголовніших пунктів... де жив такий люд, серед широких українських степів було містечко Гуляйполь...”

В оповіданні Нечуя-Левицького „Рибалка Панас Круть” є достеменний опис Златопільського ярмарку (у творі Златопіль названо Довгопіллям). Подробиці, описані в оповіданні, свідчать про те, що письменник відвідував ярмарок особисто: „Закупив я краму, нашив кожухів та шапок. Найняв ... конячину та потягся аж на довгопільський ярмарок... який там ставав на Другу Пречисту... Ото виїжджаю я на ярмарок, трохи неначе на взгір’я. Ярмарок саме заклекотів, як окріп в казані, розсипався так трохи наниз, до мосту... Чумаки стояли цілими валками... А коло містка засіли аж в три ряди старці, старчики та лірники. Усі грають та співають, краще, ніж дяки в церкві...”

Златопіль та Новомиргород згадував у своїй „Наймичці” Т.Шевченко, який у 1824 році разом з батьком пройшов через ці міста у складі чумацької валки: „Виїжджали ми з Гуляйполя, я сидів на возі і дивився не на Новомиргород... а на степ... Ті степи широкі, безмежні, які я бачив тоді... уже не побачу ніколи...”

Нині містечка Златопіль не існує на карті України – у 1959 році воно разом із селами Виноградівкою, Софіївкою і Катеринівкою увійшло до складу міста Новомиргорода, минувшина якого теж надзвичайно цікава.

---