"Засуджені переможці"

Лариса Пасічник,
головний спеціаліст відділу інформації та використання документів Державного архіву Кіровоградської області
Газета "21-й канал", 01.12.2011 р., № 49, ст.12

(Усі авторські права на статтю захищено.
При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

У роки Великої Вітчизняної війни, незважаючи на те, що СРСР ніс страшні втрати (історики до нашого часу називають різні дані про кількість загиблих радянських людей), боротьба з внутрішніми ворогами не призупинялася. Документи Держархіву Кіровоградської області описують долі воїнів, чиє життя могло бути обірване як німецькою кулею, так і радянською; які ставали в’язнями як німецьких концтаборів, так і „своїх” радянських. Рядові, офіцери потрапляли за грати, отримавши строки за сумнозвісними статтями: 54-1 (зрада Батьківщині), 54-6 (шпигунство), 54-10 (антирадянська агітація) кримінального кодексу УРСР, затвердженого в 1927 році, або за аналогічними статтями кримінальних кодексів союзних республік.

Для арешту в кінці 1943 року відділом контррозвідки „Смерш” 314 нічної бомбардувальної авіадивізії начальника хімічної служби авіаполку лейтенанта Фаюка Віктора Арсентійовича, 20-річного уродженця станції Помічна, підставою стали його антирадянські висловлювання. Лейтенант під час вивчення книги Сталіна „Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу” висловив думку відносно причин поразки Червоної Армії на початку війни. Німеччина, на переконання Віктора Фаюка, не розпочинала війну несподівано – це підтверджувала ситуація на західному кордоні. Обтяжували вину заарештованого і його сумнів відносно можливості звільнення Києва саме до 26-ої річниці жовтневої революції та сприйняття антирелігійної політики в Радянському Союзі: „…релігія – є вища наука, а у нас церкви позакривали, а тих, хто вірив в бога, священиків заслали на Соловки, або посадили в тюрми. Ось побачите, хто залишиться живим, що після війни все буде по-старому”

Військовим трибуналом лейтенанта було засуджено до 6-річного ув’язнення у виправно-трудовому таборі з поразкою у громадянських правах строком на 2 роки та конфіскацією майна. У 1990 році Віктор Арсентійович звернувся до прокуратури Московського військового округу з заявою про реабілітацію, і через півроку його було реабілітовано. Відстань у майже 50 років віддаляє пред’явлення обвинувачення у злочині та скасування вироку за нездійснений злочин.

Перебування у полоні, на окупованій території ставало підставою для кримінальної відповідальності. Під час допиту тих, хто здійснив втечу або звільнених військовополонених запитання – чи мали вони зброю в момент здачі до полону – однозначно вказувало на вину цих людей. Тривалий час радянські громадяни, заповнюючи різноманітні анкети, вказували, чи перебували вони або їх рідні на тимчасово окупованій німецькими військами території. Колишніх військовополонених направляли до спеціально створених перевірочно-фільтраційних таборів, де вони утримувалися в умовах, що мало відрізнялися від існування у виправно-трудових таборах. Вдень ці люди працювали, вночі їх виклали на допити. Згідно постанови Державного комітету оборони від 18.08.1945 року військовополонених офіцерів направляли на спецпоселення строком на 6 років.

Тернистий шлях засуджених переможців став предметом художнього осмислення. Суспільно-політичні зрушення, які відбувалися наприкінці 1980-х, вплинули на появу в 1987 році фільму режисера Олександра Прошкіна „Холодне літо 53-го”, удостоєного Державної премії СРСР та премії „Ніка” як краща ігрова картина. Образ героя картини, зека Лузги – капітана полкової розвідки Басаргіна створювався на життєвій основі. Історія свідчить, що арештанти, засуджені до багаторічного ув’язнення, які пройшли фронт, звикли зі зброєю в руках йти на ворога і добре розуміли своє майбутнє. Вони обирали смерть в бою, а не на колінах. Хвиля виступів, що прокотилася в період 1946-1952 років на Колимі, Печорі, в Джезказгані, Салехарді, Екібастузі, демонструвала нескореність колишніх воїнів. Повстання, організоване колишніми фронтовиками у Воркуті в 1948 році, було придушене з використанням бойової авіації.

Жертвами свавілля стали і вищі офіцери. У 1945 році були заарештовані головнокомандуючий Військово-повітряними силами головний маршал авіації О. Новіков, командуючий 12-ю повітряною армією маршал авіації С.Худяков (згодом розстріляний). Арештовані генерали В. Гордов, Г. Кулик, Ф. Рибальченко засуджені до розстрілу за підслухані органами МДБ висловлювання на адресу існуючої влади.

Архівні документи вказують на те, що визначено, як антирадянська агітація, яку вели заарештовані військовослужбовці: „колгоспи створили невірно, ми голодували”, „висловлювалися сумніви у достовірності змісту книги „Короткий курс історії ВКП(б)”, „німецька армія сильніша, її солдати краще озброєні, накормлені”, „за кордоном люди краще живуть”, „критичні висловлювання відносно евакуації радянської партійної та господарської верхівки з Москви в 1941 році”, „В Угорщині гарні природні умови, люди добрі, хотів би тут жити”, „протиставляв рівень життя у СРСР та в Чехії, Угорщині”, „нашим газетам вірити не можна”. У 1990 році військовий трибунал Червонопрапорного Закавказького військового округу виніс ухвалу про відміну вироку за антирадянську діяльність засудженому 54 роки тому фронтовику. В документі вказано, що подібні висловлювання мали місце, були політично шкідливими, але вони не виходили за рамки обивательських розмов. Тому розглядати їх як ті, що підлягають під ознаки злочину за статтею „антирадянська агітація” не можна. Дії засудженого не містили закликів до повалення, підриву чи ослаблення радянської влади або здійснення контрреволюційних злочинів.

У січні 1948 року 44-річний лікар з села Аджамка Кіровоградського району Отрожко Василь Маркович, уродженець Рівнянського району, був заарештований за зраду Батьківщині та співпрацю з фашистами в 1942 році. Він був учасником радянсько-фінської війни 1939 року. Воєнфельдшер Отрожко в серпні 1942 року військовим трибуналом 77-го району авіаційного базування 4-ї повітряної армії був засуджений до розстрілу (заочно!). А в грудні того ж року він „объявлен во Всесоюзный розыск”. Як свідчать протоколи допиту Василя Марковича за 1948 рік, він з серпня 1942 року по лютий 1943 року перебував у полоні і в якості медпрацівника надавав допомогу хворим та пораненим червоноармійцям. Після звільнення з полону потрапив до штрафбату під Сталінградом. У 1944-му пройшов атестацію, йому було повернуто звання старшого лейтенанта. Демобілізувався того ж року, оскільки мав ІІ групу інвалідності. Але військову форму носив знову з червня 1945 року по березень 1946 року, проходячи службу в танковому корпусі. Протягом 1948 року заарештований (нагороджений медалями „За відвагу”, „За взяття Кенігсберга”, „За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.”, орденом Червоної Зірки) перебував в ув’язненні. Наступного року його звільнили під підписку про невиїзд, а в 1950-му справу було закрито, оскільки військові юристи, які були причетні до справи Отрожка за 1942 рік, дали пояснення, що повних обставин зради Батьківщині даним засудженим не знають. Але людині було винесено смертний вирок.

У лютому 1950 року 45-річний колгоспний конюх Микита Минович Мусулега, уродженець Олександрійського району, був заарештований за пособництво німецькій владі під час окупації. Колишній солдат, нагороджений медалями „За відвагу” та „За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.”, до війни працював головою колгоспу, з приходом німців став старостою громадського двору. Коли був перегляд справи, з’ясувалося, що Микита Минович допомагав молоді села уникнути відправки до Німеччини, оформлюючи фальшиві довідки про роботу на конезаводі. Врятовані Мусулегою радянські воїни, які потрапляли в оточення, підтвердили факти спасіння їх старостою від загибелі. При повторному допиті свідки відмовлялися від своїх попередніх показань, стверджуючи, що свідчення проти земляка вони давали під примусом слідчих, які „дуже кричали та залякували”. За даними авторів книги „Репресовані прокурори в Україні” Леоніда Абраменка та Андрія Амонса, навіть в 1944 році кращі слідчі, які в короткий час закінчували розслідування кримінальних справ, заохочувалися преміями та подяками.

У квітні 1950 року 38-літній чоботар Іван Моісейович Герасименко, уродженець Ульяновського району, був заарештований харківськими співробітниками органів держбезпеки за обвинуваченням у зраді Батьківщині. Герасименко потрапив у полон після тяжкої контузії. Він у травні 1942 року вів оборону Керченського півострова у складі артилерійського розрахунку. З 1942-го - по 1943-й перебував у таборі військовополонених, з 1943-го до 1945-го – у фашистському таборі з підготовки націоналістично-диверсійних кадрів. Як репатріант повернувся на Батьківщину, пройшов перевірку у фільтраційному таборі. У 1946 році був затриманий, після повторної перевірки звільнений. Через 4 роки він – інвалід ІІ групи –засуджений до 10-річного ув’язнення. Покарання відбував у Комі АРСР. Після скарги на ім’я голови Особливої наради при Міністрові державної безпеки, направленої ув’язненим у 1953 році, з’ясувалося, що Герасименко, який мав освіту за 2 класи, не проходив підготовку як майбутній диверсант, він використовувався на підсобних роботах. Всі опитувані по справі не підтвердили ні підготовку, ні діяльність засудженого як німецького диверсанта. У 1955 році Герасименка звільнили за амністією. Проживши 4 роки на свободі (у 1959 році Івана Моісейовича не стало), він, за словами свого брата, не знав про реабілітацію.

З другої половини 1950-х років бере початок процес виправлення насильницької політики. В кінці ХХ сторіччя на державному рівні розпочався перегляд долі жертв репресій, про що свідчать Указ Президії Верховної Ради СРСР „Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30-х, 40-х і на початку 50-х років” від 16.01.1989 р., Указ Президента СРСР „Про відновлення прав усіх жертв політичних репресій 20-50-х років” від 13.08.1990 р., Закон України „Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” від 17.04.1991 р. Дуже довго чекали засуджені переможці на правду. Багато з них не дочекалися її, знайшовши останній прихист у суворій північній землі.

---