"Афанасій Добров - про своїх земляків"

Лариса Пасічник,
головний спеціаліст відділу інформації та використання документів Державного архіву Кіровоградської області
Газета "Народне слово", 22.12.2011 р., № 62 (3015), ст.10

(Усі авторські права на статтю захищено.
При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

Документи особового фонду уродженця Вільшанщини Афанасія Микитовича Доброва (1913-1980) – грунтовні дослідження історії краю, яка створювалася представниками болгарського етносу. Учасник Великої Вітчизняної війни, педагог, краєзнавець та громадський діяч Добров значну частину життя присвятив популяризації відомостей про минувшину своєї малої вітчизни. Від довоєнного часу до кінця 1970-х років Афанасій Микитович вів записи подій, збирав свідчення земляків та формував документальну базу. Серед документів, над якими краєзнавець провів чималу пошукову роботу, - "Літопис приходу села Вільшанки святого Іоанна Милостивого церкви", складений священиком Володимиром Лобачевським. Добров, використовуючи записи Лобачевського, написав історію Вільшанщини від прадавніх часів до майже кінця ХХ століття.

"Вільшанка заселялася виключно болгарами"

Назву свою Вільшанка отримала від джерела Вільшани, що протікало з південно-східного боку поселення та впадало у річку Синюху. Джерело так названо, як повідомляє переказ, від сусідства невеличкого лісу, в якому росла вільха. Крім цієї назви, Вільшанка мала іншу – Маслове, пов'язану з прізвищем одного з перших жителів, які мешкали тут до приходу болгар.

У 1773 році, під час тодішньої війни Росії з Туреччиною, 400 болгарських сімей з села Алфатар біля Сілістри, не змирившись з гнітом турків, потрапили на землі Російської імперії. Були серед них і переселенці з Рущука та Відіна. Головнокомандувач російської армії граф Рум'янцев доручив майору Штирицю з 72 гусарами провести болгар від річки Дунай до фортеці Єлисавети. Восени 1773 року прибулі залишилися на зимівлю в поселеннях Дмитрівка, Аджамка, Диківка. Після прибуття Рум'янцева до Кременчука переселенці осіли на вибраній ними місцевості біля річки Синюхи. При появі болгар маслівці перебралися до села Синюшин Брід. Тому автор літопису вказує, що дана територія заселялася виключно болгарами.

Після восьмирічного перебування переселенців на нових землях влада забула про обіцяні їм пільги. Накопичення економічних, демографічних проблем значно ускладнювало життя болгар. Наприклад, одружитися хлопцю-болгарину з дівчиною-українкою було неможливо з ряду причин - як національних, так і соціальних. Вільшанці до 1820 року були в стані військових поселенців, а ближні села (Осички та інші) належали поміщикам, які не відпускали своїх кріпосних; нарешті, існував мовний бар'єр. Одружитися з дівчиною-болгаркою, яка мешкала на Одещині, вільшанському юнакові теж було непросто. Підодеські болгари – колоністи, а вільшанські мали російське підданство. У 1820 році, довідавшись про прибуття до Вільшанки царя Олександра І з метою інспектування військових поселень, вільшанці відправили тямущого земляка до Одеси для зустрічі з рекомендованим їм солдатами поручиком у відставці Мусіним-Пушкіним. Він від імені вільшанських болгар склав листа царю, в якому говорилося про обіцяні 30-літні пільги та перевід у стан колоністів. Для вручення листа підготували юнака Милова. Тільки на другий чи третій день царського перебування Милов, діждавшись у лісі по дорозі з Вільшанки на Добрянку проїзду самодержця, зумів кинути у царську карету пакет. Отримавши в такий незвичний спосіб звернення своїх підданих, Олександр І перевів вільшанських болгар у стан колоністів. Це було перше і останнє прохання вільшанців, на яке царська влада звернула увагу.

Після скасування військових поселень у 1857 році у Вільшанці залишилися на постійне проживання 30 військовослужбовців, тому тут з'явилися російські та українські прізвища: Семенов, Раленко, Жайко, Савельєв. Відбувався процес асиміляції. Міграція населення, особливо після 1930-х років, змішала національності. Зараз (кінець 1970-х) національний склад вільшанців складають: 27% болгар, 67,6% українців, 4% росіян, 1% невідомо звідкіля прийдешніх циган, молдован та євреїв.

Вільшанці брали участь у багатьох воєнних кампаніях. С.Боєв та С.Тодоров відзначилися у боях російсько-турецької війни 1877-1878 років та були нагороджені орденами Георгія ІV ступеня. Мої земляки воювали з японцями у 1904 році. Добре пам'ятаю старого болгарина з хутора Оброчне - П.Боєва, учасника воєнних подій на Далекому Сході. Майже все чоловіче населення Вільшанської волості, як і всієї Росії, було мобілізовано у 1914 році і стало солдатами Першої світової війни. На цій війні загинув мій батько Добров Микита Якович.

Мова та одяг вільшанських болгар були своєрідними. Тепер, коли зв'язок з Болгарією зміцнів через листування, туристичний обмін, це особливо примітно. Чиста мова вільшанських болгар не схожа ні на один говір, розповсюджений у Болгарії. І не даремно стверджують про особливу мовну групу вільшанців. Справа ось у чому: родоплемінна група південних слов'ян, як нині встановлено Ілією Блесковим "грабенско населення", у давнину переміщувалася з півдня Балканського півострова на північ. Осідаючи на деякий час на певній території, кочова етнічна група вбирала особливості побуту, мови інших народів. Дібравшись поселення Алфатар (Флатар), вони через півтора-два століття потрапили до Росії. Мова та одяг вільшанських болгар в українському середовищі, так би мовити, законсервувалися. У Болгарії мова розвивалася від староболгарської до сучасної літературної, а у Вільшанці подальшого розвитку не відбулося. Своєрідна мова моїх земляків залишилася на своєму первісному рівні. Це явище вивчалося науковцями із Інституту слов'янознавства та балканістики- групою С.Бернштейна і І.Буніної десь у 1949 році.

Слід зазначити, що за останні 50-60 років у зв'язку з масовою міграцією населення мова вільшанських болгар зазнала змін, але 70-75% лексики зберегли свої особливості.

Свої відмінності також мав і одяг. Мені довелося в 1930-х роках вчитися на відстані від дому, на узбережжі Азовського моря. Там є болгарські села. Мова та одяг жителів даних сіл та громадян країни Болгарії мають спільні риси. А ось мова та одяг вільшанських болгар, як вже сказано, особливі. Композитор С.Петров, який приїздив до нас із Болгарії у 1964 році, закупив одяг вільшанців для софіївського музею. Гість також зацікавився піснями, переписав їх для видання збірки. Вільшанські болгарки мали своєрідні прикраси: "кулан", "пунзук" (пасок із мідних пластинок), "врагелі" (браслети), "цяло" (намисто із старих монет). Майже кожна жінка мала у своєму цяло набір монет всіх часів – від Давнього Риму до дня першого одягання прикраси.

В моїй пам'яті збереглися картини народних гулянь. На площі, в центрі села, в святкові дні збирався натовп людей, одягнених у національне вбрання. Жінки в різнокольорових сукнях (роклях) створювали велике коло і починали водити хоровод (хоро). До них приєднувалися чоловіки, а в середині кола – грав музикант "гайдар".

У літописі В.Лобачевського сказано: "Я зрозумів, що для того, щоб бути пастирем... треба неодмінно знати історію, мову, звичаї місцевого населення". Як це вірно! У нас багато місцевих керівників не знають і, що найгірше, не хочуть знати про історію, побут, звичаї народу, яким керують. Був пам'ятник у Вільшанці болгарам, збудований у 1887 році на їх першому кладовищі. Але свого часу місцевим представникам радянської та партійної влади привидівся в цьому якийсь націоналізм, і у 1968 році пам'ятник зняли, а місце розорали. Не забуваймо слова В.Бєлінського про те, що ми ставимо запитання минулому, щоб воно пояснило нам нинішнє та натякнуло про майбутнє.

Боротьба вільшанців у тилу ворога та на фронтах Великої Вітчизняної війни

...З першого на друге серпня 1941 року німецькі війська увійшли до Вільшанки з боку села Осички. Протитанкові рови, які довбало кирками та лопатами місцеве населення, залишилися непотрібними. В цій війні при такій сильній військовій техніці навіть такі укріплення, як лінія Мажино та Маннергейма, не могли протистояти військовій силі.

Почалися гоніння комуністів, які залишилися, та єврейське населення. Комендант Петцольд через своїх прислужників – старостів, поліцаїв – оголосив та розвісив письмові об'яви, в яких вимагалося, щоб комуністи та євреї прийшли до комендатури, де їх візьмуть на облік.

За непокору німецькій владі, за приналежність до комуністичної партії були розстріляні Фундар Данило Прокопович (до війни був головою колгоспу ім.Сталіна), Заболотний Іван Григорович (голова Вільшанської сільради), Афанасьєв Іван Петрович (голова Іллічівської сільради). Народ звикає до всього, але тільки не до окупації. На початку 1942 року громадяни села, особливо молодь, колишні полонені військовослужбовці, які знайшли прихист у вільшанців під виглядом чи то сина, чи то чоловіка, почали створювати підпільно-диверсійні групи. Один з учасників такої групи – Сиденко Костянтин Олександрович розповідав:

- Ми знали, що діє підпільно-диверсійна група, але крім своєї трійки інших членів ми не знали. В мою групу входили Червенко Марія і Фундар. За завданням групи Марія влаштувалася на роботу до німецької комендатури. Марія викрадала чисті бланки паспортних посвідчень, а Гірник Лідія Назарівна, яка знала німецьку мову, їх заповнювала. Через подібні трійки посвідчення роздавали військовополоненим як місцевим жителям, іноді за прізвищами громадян наших сіл. Часто вночі переправляли до партизанського загону "Південний" підпільників, червоноармійців, яким загрожував арешт. Ми не пускали під укіс ешелони. У нас немає залізниці. Але зробили немало, ми підтримували моральний дух людей, які знали, що хтось поруч з ними веде боротьбу проти окупантів та допомагає Червоній Армії у боротьбі з ворогом. Нарешті, ми врятували життя багатьом радянським людям.

Якось у комендатурі зібралось багато заарештованих, яких німці підозрювали в участі у партизанському русі. Після нелюдських катувань над полоненими окупанти збиралися їх стратити. Наш партизан, який служив поліцаєм, І.Пєтков, повинен був уночі випустити заарештованих та разом з ними перейти до партизанського загону. Напоївши німців заготовленим самогоном, Пєтков закрив їх у кімнаті, попередньо знявши мембрану з слухавки. Потім звільнив полонених, разом вони дібралися до голованівського лісу, в умовне місце, де їх зустріли партизанські зв'язкові загону "Південний". Окупанти та поліцаї озвіріли, але підпільна боротьба тривала. Хоча діяльність підпільно-диверсійної групи була законсперована, фашистській досвідченій розвідці на початку 1943 року вдалося викрити патріотів за допомогою провокатора, який під виглядом знесиленого, закривавленого червоноармійця постукав у двері будинку, де мешкали підпільники. Організатор підпільно-диверсійної групи Кожем'якін Микола, підпільники Лагонда Микола, Червенко Марія, Янус Віктор, Гірник Лідія після страшних катувань у гестапо були страчені в Первомайську.

На початку Другої світової війни Болгарія була сателітом фашистської Німеччини. І хоча до того часу пройшло більше 166 років з дня переселення вільшанських болгар і, зрозуміло, що вони нічого спільного не мали з Болгарією, правлячим тоді царем Борисом, все ж дух недовіри до людини, що існував при Сталіні – Бєрії, вплинув на ставлення до моїх земляків. Та знаходилися розумні люди, які не ставилися до болгар вороже. Пам'ятаю, як сказав мені офіцер з Астраханського військкомату: "Російський болгарин, йди російську землю захищати". Згодом я довідався, що під кінець липня 1941 року було мобілізовано до лав Червоної Армії більше 1000 вільшанців. Війна розкидала їх по всім фронтам. Воювали вони під Москвою (І.Бєлов), і на Ленінградському фронті (І.Мурашко), і в Сталінграді (я – А.Добров). У багатьох вільшанців –учасників Великої Вітчизняної війни на грудях ордени і медалі та ще й жовті нашивки як у О.Галунги, В.Опрі, О.Соловйова. Останній мав нагороди за визволення Болгарії від гітлерівських окупантів.

---