"Наш край і декабристи"

Лариса Пасічник,
головний спеціаліст відділу інформації та використання документів Державного архіву Кіровоградської області
Газета "Народне слово", 09.06.2011 р., № 34 (2987), ст.9

(Усі авторські права на статтю захищено.
При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

Пропонуємо познайомитися з краєзнавчими розвідками, які містяться в Кіровоградському обласному архіві, в документах особового фонду уродженця Новомиргородщини Івана Кіндратовича Бойка (1922-1987). Доля цієї людини – краєзнавця та громадського діяча – склалася драматично, а втім, як у багатьох, народжених в 20-х роках минулого століття. У 1941-му вісімнадцятилітній Бойко стає курсантом Рівненського спеціального артилерійського училища, згодом – в'язнем фашистських концтаборів. Після звільнення він деякий час працював перекладачем у військовій місії при посольстві СРСР у Норвегії. Повернувшись на Батьківщину, був викладачем німецької мови, здобув освіту в Ленінградському державному бібліотечному інституті. Бойко очолював колектив Новомиргородської районної бібліотеки, активно займався громадською роботою.

Спектр тем краєзнавчих досліджень Бойка доволі широкий: історія Новомиргородщини з давніших часів, життєписи відомих краян, Новомиргородщина в роки Великої Вітчизняної війни, природні ресурси та рекреаційні зони краю тощо.

Новомиргород з 1819 року мав статус військового поселення, згодом - військового міста. Жорстока реальність життя поселень, підпорядкованих військовій адміністрації, а також її вплив на розвиток декабристського руху досліджено краєзнавцем у даному матеріалі.

"Декабристи і Новомиргород"

У незавершеному романі Г.П.Данилевського є опис покарання солдата-втікача. Картина написана, коли так можна сказати, кров'ю серця, вона дає яскраве уявлення про тодішню солдатчину. До речі, автор запевняє, що таке йому доводилося спостерігати в Новомиргороді. Це було "жахливе видовище страти – вирок аудиторіату(розстріл) замінено на "прогнання" крізь стрій двох тисяч чоловік. З похмурими, суворо насупленими обличчями солдати мовчки змахували руками. Свіже, з зеленими бруньками пруття лози, нарізане в навколишніх плавнях, ...страшно посвистувало. Рекрут уже не йшов. Його, напівмертвого, з блідим обличчям і злиплим, відрослим у в'язниці чубом, везли поміж рядами на якійсь двоколісній дибі. Удари все падали..."

Аракчеєвщину ненавиділи не тільки солдати, але й передова частина офіцерства. У всіх у пам'яті були свіжі спогади про заворушення військових поселенців у Новомиргороді 1819 року. Через два роки після згаданих подій у нашому місті були проїздом Іван Якушкін – член "Товариства порятунку", "Союзу благоденства", учасник Вітчизняної війни 1812 року, який згодом став активним учасником повстання на Сенатській площі, та Микола Орлов – генерал-майор, учасник Бородінської битви, член кількох таємних товариств. Разом вони завітали до командира полку, розміщеного в Новомиргороді, Гревса. Він прийняв Якушкіна та Орлова гостинно, запросив їх на обід. За столом Гревс почував себе вільно. "Він сказав з якоюсь гордістю, що, командував полком, він як поміщик, у якого 18 000 душ," – написав у своїх спогадах Іван Якушкін. "Скрізь відбувалися неймовірні пограбування у військових поселеннях, – зауважує автор, – а Аракчеєву на облаштування відпускалися щороку десятки мільйонів". У присутності гостей Гревс згадав і про те, як нещодавно "козаки, спираючись на свої права, записані в грамотах, ... не погоджувалися вступати до військових поселень. Аракчеєв з Харкова розпорядився цією справою. Посланий ним генерал Салов непокірних загнав до смерті крізь стрій, а решта втихомирились". Є відомості про те, що генерал Орлов, розгнівавшись, вичитував Гревса за здирства й самодурство його по відношенню до солдат.

Великий російський поет Олександр Пушкін тричі відвідав Новомиргород (в листопаді 1820 та в середині й наприкінці 1821 року) і теж мав нагоду познайомитися з життям і службою у військових поселеннях. Чи не тому він так їдко висміяв самодура Аракчеєва у відомій епіграмі!

Декабристи, як видно з усього, покладали на Новомиргород великі надії, маючи на увазі тяжкі умови служби солдат і поселенців, їх спроби виступити проти сваволі військової верхівки. Солдатськими настроями могли скористатися члени таємних товариств, підняти повстання проти влади. Але, на жаль, до нас дійшло дуже мало матеріалів про це. Візьмімо хоч би карту Півдня України, зображену Пушкіним. Поет по пам'яті легко і досить точно накреслив її у 1830-х роках. Чи розмірковуючи над причинами поразки повстання 14 грудня, чи поділившись думками з кимсь із своїх однодумців, Пушкін наніс на карту цілу низку міст України, де були й організації декабристів. Серед цих міст є й Новомиргород.

Більшість декабристів, які служили на Україні, часто бували в Новомиргороді, який став помітним центром торгівлі й культури краю. Тут майже весь час перебували на постої кавалерійські полки, жила чимала кількість відставних військових. У будинках місцевої знаті часто збиралися прогресивно настроєні жителі. Основним центром, де збиралися військові, була садиба великого поміщика, відставного генерала Висоцького. З повідомлення (доносу) провокатора відомо, що у Висоцького відбувалися зустрічі членів таємного товариства. З цього тексту та слідчих декабристських справ можна виявити перелік імен майбутніх учасників декабристського руху, які перебували на Україні (Олександр Баратинський, Василь Давидов, Володимир Лихарєв, Євген Оболенський, Олександр Поджіо).

Декабрист Олександр Поджіо мав у місті Златополі та селі Пастирському близьких родичів, а Євген Оболенський народився у Новомиргороді, у нашому місті його батько командував полком. В місті над Великою Виссю пройшло дитинство майбутнього декабриста. Молодший Оболенський бачив все страхіття солдатчини без прикрас і запам'ятав побачене на все життя.

Царський уряд, як відомо, дізнався про таємні товариства. В Петербург один за одним летіли доноси про дії та замисли змовників. Новомиргородське офіцерство, пов'язане з таємною організацією, намагалося бути більш обережнішим. Провокатора, який служив у Новомиргороді, перевели до Кам'янки під виглядом досвідченого майстра з ремонту водяного млина на річці Тясмин. Ця людина добре знала французьку мову, тому уважно прислухалася до розмов офіцерів, які задля конспірації розмовляли поміж собою французькою. Він не стримався навіть перед тим, щоб потай підглядати з дерев у вікна офіцерських помешкань.

Сталося так, що уряд не встиг розгромити таємні товариства. 14 грудня 1825 року повстання спалахнуло в Петербурзі. На Сенатській площі пролилася кров. Деяка неорганізованість та нерішучість повстанців призвела до швидкого розгрому, але ні головним керівникам, ні солдатам не можна відмовити в сміливості й відвазі. Наш земляк Євген Оболенський прийняв на себе командування повсталим військом у найрішучий момент: вишикував полки для відбиття наступу вірних цареві військ, особистим прикладом надихав бунтівників, поранив багнетом петербурзького генерал-губернатора. Як і інші керівники повстання, Оболенський мужньо вів себе на допитах, його засудили до смертної кари, яку в останню хвилину було "височайше" замінено сибірською каторгою. Після каторги – заслання та повернення в 1856 році морально незломленим, вірним ідеалам молодості до Калуги.

Тарас Шевченко називав декабристів "першими російськими благовістителями свободи", "поборниками святої волі".

Історію нашого краю навічно пов'язано з життям та діяльністю "російських благовістителів свободи". На честь 125-річчя повстання декабристів у Новомиргороді біля районного Будинку культури встановлено меморіальний знак.

---