"Слідча справа №..."

Олена Трибуцька,
начальник відділу інформації та використання документів Державного архіву Кіровоградської області
Газета "Народне слово", 16.02.2012 р., № 7 (3023), ст.13

(Усі авторські права на статтю захищено.
При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

Весна 1930 року запам’яталася як харківчанам, так і всій українській спільноті особливим дійством, яке розвернулося у Харківському оперному театрі 9 березня – 19 квітня. Втім, Мельпомена до цієї вистави відношення не мала: у храмі мистецтва відбувався судовий процес.

Слід сказати, що й Феміда лише формально була пов’язана з цим процесом, адже те, що відбувалося у ті весняні дні в Харькові, неможливо назвати справедливим судом.

У зрежисованому й поставленому Державним політичним управлінням судовому дійстві, виконаному в кращих традиціях трагедії та фарсу, підсудними виявились 45 представників української інтелігенції. Серед глядачів театральної зали (процес оголосили відкритим) переважали представники ДПУ та політичної, наукової, виробничої, літературної „еліт”. Авжеж бо: на лаві підсудних сиділи теж непересічні громадяни. Судили двох академіків Всеукраїнської академії наук (ВУАН), професорів вишів, учителів, письменників, теолога, священика, двох правників, бібліотекаря та декількох студентів. П’ятнадцять підсудних працювали в системі ВУАН, більшість з них свого часу входили до різних українських політичних партій, один був прем’єр-міністром, два – міністрами уряду Української народної республіки, шестеро – членами Української Центральної Ради.

Усі ці люди були українськими патріотами, звинуваченими у належності до опозиційної радянському режиму Спілки визволення України (СВУ). Ця спілка нібито мала на меті організацію повалення Радянської влади шляхом збройного повстання та встановлення військово-фашистської диктатури. Більшість сучасних істориків схиляються до думки, що СВУ як такої взагалі не існувало, а ідея її „зародження” визріла в надрах ДПУ і знаменувала початок широкомасштабної кампанії дискредитації, цькування, а згодом і фізичного винищення національної еліти – діячів української науки та культури, духовенства УАПЦ, керівників промисловості тощо. Ще під час процесу став відомим вислів “музика ДПУ, опера СВУ”, що засвідчив ставлення населення України до цього судилища.

Обвинувальний висновок стверджує, що СВУ займалась організацією народних повстань або принаймні заколотів спільно з імперіалістичними державами (Польщею) і у тісному порозумінні з лідерами української еміграції, так званою еміграційною СВУ. Процес СВУ мав політичне завдання обґрунтувати переслідування потенційної націоналістичної політичної опозиції, поглибити ворожнечу між прихильниками українізації (комуністами й некомуністами) і безпосередньо політично скомпрометувати саму політику українізації. Справа СВУ була початком розгрому українського культурного процесу, що інтенсивно розпочався в Україні під час визвольних змагань.

Результатом процесу над 45-ма особами стало засудження чотирьох учасників до 10 років, шістьох – до 8 років позбавлення волі. Більшості підсудних було призначено покарання від 3 до 6 років. Кілька підсудних отримали умовні терміни покарання і були звільнені з-під варти. Вирок був остаточним і оскарженню не підлягав.

У 1937-39 роках багатьох ув'язнених (13 осіб із 45) за рішенням різноманітних “трійок” було розстріляно. Ще 700 осіб заарештували невдовзі у зв’язку з цією справою. А всього, за деякими підрахунками, під час та після процесу було заарештовано, знищено або заслано понад 30 тисяч осіб.

На теренах Кіровоградщини також знайшлися „причетні” до СВУ представники української інтелігенції, слідчі справи яких зберігаються у Державному архіві Кіровоградської області. Матеріали справ є показовими в сенсі висвітлення механізму фабрикування обвинувачень і демонструють, кому, яким чином і з якими наслідками такі справи „шились”.

Так, 4 жовтня 1929 року Зінов’євським округовим відділом ДПУ за підозрою у зв’язку із СВУ був заарештований вчитель української мови та літератури 5-ї трудової школи Кіровограда Василь Олександрович Нікітін, у минулому нотаріус і суддя, гласний міської думи, перший голова єлисаветградської „Просвіти.” Попередньо у квартирі Нікітіна провели обшук, результати якого дійсно красномовно свідчили як про належність хазяїна квартири до прошарку українських інтелігентів і патріотів, так і про безграмотність слідчих, які оформили матеріали обшуку у гротескному вигляді.

Із матеріалів справи: „...у гр. Никитина В.А. был произведен обыск, в результате которого в его квартире были обнаружены и изъяты нажеследующие материалы:

1. Письма в большом количестве, свидетельствующие о...связи с бывшими членами украинской „Просвиты”...и видными украинскими шовинистическими деятелями (серед яких, як видно із подальших матеріалів справи, мались на увазі І.К.Карпенко-Карий, М.Л.Кропивницький, М.К.Садовський та інші видатні культурні і громадські діячі).

2. Книги на украинском языке издательства 1918 г. под названием „Незабутні” под редакцией Петлюры, „Украина” на немецком языке с рисунком на обложке – петлюровский трезуб...

3. Украинские стихи религиозно – шовинистического содержания – под названием „Неділя”, копия устава украинской „Просвиты” за 1919 г. и копия письма С.Есенина к Д.Бедному „О Христе” белогвардейского характера...”

Цього було достатньо для проведення арешту та початку слідства. Далі до матеріалів справи долучилися покази депеушних сексотів, колег, сусідів та інших свідків. Згідно з цими свідченнями, антирадянські, петлюрівські і шовіністичні настрої Нікітіна полягали у наступному.

У травні 1929 року Василь Олександрович відмовився поставити свій підпис під листом членів профспілкових організацій міста до влади з вимогою перетворити релігійний храм на „дом для культурных нужд города”, заявивши: „Я принципово проти такого заходу в справі боротьби з релігією. Собор, синагога, кірха – не мої, не наші й насильно забирати їх не слід”.

У тому ж травні Нікітін засперечався з колегою з приводу книги „Великие посвященные”, у якій, за висновком слідчого, „с буржуазной точки зрения доказывалась преемственность религии”. Предмет суперечки полягав у тому, що колега Нікітіна доводив, що все написане в книзі – „чепуха, Христа не было”. Впертий Нікітін з цим твердженням не погодився. Далі у справі наводяться подальші факти „антирадянської діяльності” Василя Олександровича, що знайшли своє вираження у критичних зауваженнях Нікітіна щодо суті і ролі Компартії, а також у його роботах і статтях, зокрема статті „Національне питання на Вкраїні й український театр”, яка, за свідченням одного із його колег,”... чересчур наводила мысль читателя на украинский вопрос, не имела в виду других национальностей и не давала разъяснения национального вопроса в ленинском духе.” Але „козирною картою” у звинуваченні Нікітіна став його тісний зв’язок з академіком ВУАН Сергієм Єфремовим, якому організатори процесу віддали роль лідера СВУ. Василя Олександровича звинувачували у тому, що у 1927 році він, „приїжджаючи до своїх сина та доньки у Київ, відвідував... Українську академію наук, мав зустріч з професором Єфремовим”, який нібито пропонував Нікітіну організувати філію СВУ у Зінов’євську. Але Нікітін категорично заперечував це, пояснивши, що під час зустрічі з Єфремовим мав розмову про організацію історичного гуртка у місті, пожвавлення краєзнавчої роботи.

Вже в січні 1930 року, через три місяці після арешту, місцевий відділ ДПУ постановив, що „обвиняемый Никитин Василий Александрович, бывший дворянин, ... юрист (Московский университет), бывший нотариус, вступил на путь активной борьбы с советской властью, для чего добровольно связался с руководителем подпольной контрреволюционной организации СВУ в городе Киеве – Ефремовым С.О. и членом ее Шило К.С. и другими бывшими видными петлюровцами и по их указанию, как видно из слов Ефремова, путем соответствующей обработки бывших местных петлюровцев пытался создать филию СВУ в городе Зиновьевске. Усматривая в означенных преступлениях наличие активности со стороны украинской контрреволюционной общественности, направленной на борьбу с существующим строем... настоящее дело за № 656 на 60 листах по обвинению Никитина В.А. в совершении преступлений, предусмотренных п. 10 ст.54 УК УССР - т.е. как члена подпольной организации СВУ подлежит рассмотрению судебной тройки при Коллегии ГПУ УССР с предварительной санкцией Зиновьевского окрпрокурора”.

Що стосується академіка Єфремова – так, дійсно, після застосування до нього певних методів фізичного і морального тиску і шантажу вчений „зізнався” у тому, що йому було інкриміновано. У справі Нікітіна, як бачимо, цими свідченнями Єфремова уже оперують. Василь Нікітін був засуджений до висилки у Казахстан строком на три роки із забороною у подальшому проживати на Україні, в Москві, Ленінграді та погранокругах. У вироку йшлося: „...Нікітін В.О. систематично підтримував давні зв’язки з колишніми членами української „Просвіти”, колишніми активними петлюрівцями та відомими українськими діячами, проводив таємну агітацію серед української інтелігенції та учнів, яка була направлена на об’єднання антирадянських українських елементів з контрреволюційним минулим.”

У подальшому по справі СВУ було дуже зручно судити тих, хто потрапляв у поле зору „органів” як „петлюрівець” і „шовініст.” У кінці 30-х вироки по цій справі дуже часто носили радикальний характер. Згідно з матеріалами архівно-слідчих справ, як членів СВУ було засуджено до вищої міри покарання – розстрілу Степана Музиченка, уродженця Олександрівського району, вчителя Іллю Гричанівського з Бобринця та багатьох інших наших земляків. З огляду на ситуацію, що панувала на той час в Україні, імператив „Расстрелять” стосувався не лише окремих людей, а й усієї короткої, прекрасної і трагічної епохи українського Відродження.

---