„Театральне та літературне життя у Єлисаветграді 1917-1921 років”
(за матеріалами місцевої преси)

Олена Трибуцька,
Начальник відділу інформації та використання документів Державного архіву Кіровоградської області
Газета "Народне слово", 1 листопада 2012 р., № 46, ст.8-9

(Усі авторські права на статтю захищено.
При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

Період української революції 1917-1921 років був складним часом протиріч та громадянських і духовних звершень: руйнувалась велика імперія і відроджувалась українська державність. Поряд з цим Україна переживала соціально-класові зрушення, жорстоку громадянську війну.

Але, попри військові дії і соціально-економічні негаразди, в Україні не тільки існувало, а й переживало розквіт культурне життя. Осередком цих процесів був Київ, та й у Єлисаветграді музи не мовчали, про що красномовно свідчить тодішня місцева преса.

Газетні шпальти дозволяють зробити огляд театрального і літературного життя міста тих часів. Дух тієї доби яскраво проступає за різнобарв’ям театральних афіш, бринить у насиченій поезією нового часу атмосфері літературних вечорів.

Звичайно, кожен з цих п’яти вікопомних років – від 1917-го до 1921-го – мав свої особливості культурного життя, напрями якого визначалися зрадливими політичними вітрами.

Тривожний, наповнений безліччю передчуттів 1917-й... Як свідчить тижневик „Голос Юга”, у січні до міста приїздить група драматичних акторів під керівництвом Кравченка, яка представляє на сцені Зимового театру доволі еклектичний репертуар. Поряд з ”Анною Кареніною” і „Лихом з розуму” – вистави за творами Арцибашева, герой яких цинік, ніцшеанець, сповнений нігілізму та песимізму, так званий „герой эпохи безвременья.” На суд публіки представлені також, за висловом театральних критиків, „пьеса сомнительного характера” (представлена в афіші як „сенсационная”) „Вера Мирцева” Льва Урванцева, наповнений філософським звучанням твір Леоніда Андреєва „Тот, кто получает пощечины”, „Обыватели” Ришкова (за визначенням критиків, один з кращих творів того часу). Майже завжди у день вистави театр був переповнений (за винятком днів, коли проводились облави).

Не менший інтерес у єлисаветградців викликала зустріч з відомим письменником Євгеном Чириковим. Лейтмотивом виступу літератора була тема майбутньої долі Росії та її народу: „...с чем и как выйдет из водоворота грозных событий народ”. Тема напередодні Лютневої революції більш ніж актуальна. Пафосна промова письменника була сповнена месіанських мотивів: оновлення, відродження і влаштування життя він вбачав у сектантстві, ”в тех религиозных исканиях народа, где от вздохов по небесной правде народ перешел к исканию живого Бога, правды на земле, счастья и блага живого человека.” Ідеї Чирикова знайшли розуміння в єлисаветградців, які довго не відпускали літератора, ставлячи чимало запитань, гаряче аплодували, а візит письменника з позитивною оцінкою його поглядів докладно висвітлив на своїх шпальтах „Голос Юга”.

У лютому 1917-го до Єлисаветграда завітав сам „король поетів” Ігор Сєверянін. Його зустріч з єлисаветградцями відбулася в тому ж таки Зимовому театрі й носила назву „поезо-вечер (научная лекция) поета Игоря Северянина с докладом Георгия Шенгеля на тему „Поэт Вселенчество” о творчестве поета и участии поезо-солистки Бальнис Совской.” Сєверянін читав вірші із збірки „Златоліри”, Бальніс – найбільш відомі його твори, а загалом вечір пройшов з величезним успіхом і ще довго обговорювався у середовищі місцевих інтелектуалів.

До середини лютого в Єлисаветграді гастролювала театральна трупа Кравченка, і завершились ці успішні гастролі новинкою сезону – виставою В.Винниченка „Чорна пантера”. У переповненому театрі публіка тепло прощалась з акторами, які були цілком задоволені не лише гарним прийомом, а й матеріальним здобутком сезону: „На круг труппа получала 500 р. за спектакль”.

Доленосні події політичного життя у цей період не завадили єлисаветградцям не менш привітно зустріти на „второй неделе поста” акторів української трупи під керівництвом братів І.Мар’яненка та М.Петлішенка за участі відомої акторки Л.Ліницької та артистів Львівської опери. На сцені Зимового театру єлисаветградці споглядали знаних і улюблених героїв „Марусі Богуславки”, „Безталанної”, „Мартина Борулі”, „Чарівниці”, ”Циганки Ази”.

Крім відомого репертуару вперше на єлисаветградській сцені українською трупою була поставлена вистава за твором відомого автора С.Черкасенка „Про що тирса шелестіла”. Надрукована в „Голосі Юга” рецензія на виставу сповіщала, що п’єса ця у театрі Садовського в Києві пройшла 27 разів і „вызвала много толков в украинской литературе и обществе. Эта пьеса, как и другая пьеса Черкасенка, „Казка старого млина”, резко выделялась из обычного репертуара украинского театра, как и пьесы Винниченко. Черкасенко далеко ушел от быта, которым питалась украинская сцена. В своих пьесах он выдвигает новые социальные и психологические мотивы.

Пьесы Черкасенко и Винниченко – это новая эпоха в жизни украинского театра, они служат живым откликом на те явления нашей жизни, которые волнуют и заставляют много думать наше поколение”.

Визначною подією театрального та громадського життя міста стала вистава української трупи, присвячена 56-й річниці пам’яті Т.Г.Шевченка. Ставили „Назара Стодолю”. Вистава пройшла з великим успіхом і піднесенням. „Чувствовалось, – писав „Голос Юга”, – особое торжественное настроение. Но трудно современному актеру играть в таких пьесах, как „Назар Стодоля”. Жизнь стала настолько многогранной, отношения сложными и коллизии запутанными, так что артист, вчера игравший в одной из пьес Винниченко, должен совершенно преображаться”.

Чудове враження на присутніх справила жива картина „Т.Г.Шевченко та герої його творів” – біля бюста Шевченка актори створили групи з героїв „Кобзаря”, читали вірші та поеми. Шевченківський „Заповіт” публіка вислухала стоячи.

Тим часом великою подією політичного життя України стає створення Центральної ради, з постанням першого українського уряду театральна справа отримала державну підтримку. 12 березня в Києві відбулися перші вільні збори театральних діячів, на початку квітня було засноване товариство “Вільне мистецтво”, а 24 квітня – Комітет українського національного театру.

В Єлисаветграді ж театральне та літературне життя весною–влітку 1917 року нічим особливим не вирізнялось, а новий сезон у жовтні на сцені Зимового театру розпочала російська драматична трупа під управлінням Казанського і Борисова. Ставили вистави за творами вже відомого нам Чирикова: „Чорні ворони”, „Євреї”. Причому остання п’єса в минулому була „запрещена старым правительством, а сейчас пойдет полностью без цензурных вымарок”.

У ці тривожні жовтневі дні „Голос Юга” публікує „Петроградские письма” – документальні нариси петербуржця Юрія Воліна, який за тиждень до перевороту констатує: „Похоже на то, будто захват власти большевиками – дело ближайших дней. Переход власти над огромнейшей страной, над великой державой к малообразованным юношам с цветистыми псевдонимами, к вихрастым и суетливым молодым людям, игравшим роли молодых любовников в любительских спектаклях женевской русской колонии и подвизавшихся на конферансах в цюрихской студенческой столовой, это, как хотите, нечто небывалое, беспримерное, единственное и исключительное!”.

Але це „беспримерное и исключительное” таки сталось. Добігла кінця важка й кривава історія великої імперії, над руїнами якої вже поставала лиховісна тінь нової, ще більш кривавої імперії – радянської. Вже у грудні 1917-го єлисаветградська преса публікує кореспонденції про те, що численні аматорські театральні гуртки дають вистави на користь селянських депутатів (репертуар таких гуртків у більшості складався із одноактівок під назвами „В комиссариате”, „Отживший мир” тощо).

А в Зимовому театрі продовжувала гастролі російська трупа, яка дала декілька вистав „в пользу семейств офицеров, погибших от самосуда”. Слід сказати, що п’єса для благодійних вистав була вдало вибрана й дала великий збір: сповнена трагізму „Анатема” Леоніда Андреєва, письменника великих духовних поривань і містичних прозрінь, якнайкраще відповідала духові того часу. Таким був 1917-й.

Театральне та літературне життя 1918 року в Єлисаветграді відзначилося кількома подіями. З січня при заводі Ельворті став діяти аматорський театральний гурток, вистави якого користувались успіхом, а збори йшли виключно на благодійництво. Численні благодійні вистави давали також актори товариства драматичних артистів, які гастролювали у місті з березня: „Весь чистый сбор со спектаклей поступает в пользу семейств убитых и раненых в боях с анархистами под Елисаветградом”,– писав „Голос Юга”. На суд глядачів пропонували дійства за творами Чехова, Теффі, Винниченка, „по вторникам – фарсы, пользующиеся успехом у публики”.

Новий театральний сезон у жовтні 1918-го розпочала українська трупа під керівництвом Д.Г.Ніппа за участі відомого артиста Льва Сабініна. Гастролі пройшли з величезним успіхом, зокрема вперше на єлисаветградській сцені йшла „выдающаяся пьеса из жизни гуцул „Юрко Довбуш”. Незабутні „Майська ніч”, „Глитай, або ж Павук”, „Кума Марта”, „Лиха іскра поле спалить, сама щезне” та інші твори українських класиків дарували публіці естетичну насолоду, дозволяючи хоч на короткий час забути про складне навколишнє життя.

У грудні розпочав свою діяльність аматорський театр товариства єлисаветградської „Просвіти” під орудою Попсуєва і Островського: ставили „Суєту” Карпенка-Карого.

Літературне життя цього періоду відзначилось кількома подіями: 21 та 22 травня у Зимовому театрі відбулися виступи поетів, членів одеського клубу ”Зелена лампа”. Всі поети були родом з Єлисаветграда. Вони розіграли оригінальне дійство: частина поетів – у фраках, з білими галстуками – декламували поезії минулих часів, їх опоненти – в блузах, тужурках, з „папиросками” – поезії нового часу. Перші дарували публіці „хорошее прежнее”, другі символізували молоду майбутню Росію.

Декількома днями раніше у залі „Просвіти” (Будинок дворянського зібрання) з лекцією „Про українську культуру” виступив Василь Олександрович Нікітін, голова місцевих просвітян. Він докладно аналізував історію і тогочасний стан українського літературного процесу та драматургії. І хоча людей було небагато – близько 50 чоловік, після лекції присутні жваво обговорювали почуте й дякували лектору за цікаву бесіду.

Наприкінці серпня Єлисаветград відвідав письменник Олексій Толстой, виступивши з творчим вечором, який, втім, не був особливо людним. В інтерв’ю кореспонденту „Голоса Юга” граф Толстой зізнався, що „бежал из Москвы на Украину, так как в бывшей первопрестольной не только есть нечего, но и жить и работать невозможно”.

Січень нового 1919 року був сповнений тривожних подій: преса рясніла кореспонденціями про те, що в місті чекають „беспорядков и продвижения на Елисаветград каких-то банд”, 20 числа повітовий комендант оголосив про введення в місті осадного стану. Після 8-ї вечора ходити вулицями не дозволялось. Таке право надавалось лише шанувальникам Мельпомени, які по закінченні вистави могли спокійно повернутися додому, пред’явивши патрульним квиток до театру. Тим часом поряд з об’явами про театральні вистави та кіносеанси з’являлись некрологи на смерть українських патріотів, що загинули в боях з ворогами УНР поблизу Єлисаветграда, звістки про похорони січових стрільців у Києві. І навіть у ці дні Зимовий театр, в якому продовжувала гастролювати українська трупа, майже щовечора був переповнений. Не перешкоджав єлисаветградцям ні неспокій, ні холод, що панував у неопалюваному приміщенні театру.

Єдиним місяцем, коли музи в місті все-таки мовчали, був травень, коли в Єлисаветграді та повіті прокотилася хвиля єврейських погромів. Місцева газета „Наша жизнь” писала, що „погромная опасность носилась давно над красным Елисаветградом. Разоружение 2 эшелонов григорьевцев, бои с ними, все вместе послужило предлогом для еврейского погрома”. Емоційно описало ці сумнозвісні події видання „Наша жизнь”: „Город кладбище. Мертвый город. Город – труп. Город – символ неописуемой скорби...”. Та життя тривало. До кінця 1919 року в Єлисаветграді, як майже й у всій Україні, остаточно встановилась радянська влада, і це справило вплив і на мистецькі процеси. РКП(б) вступила в політичний союз з лівою українською партією боротьбистів, їм було віддане керівництво Народним комісаріатом освіти. Завдяки цьому в царині культури, зокрема в театральному мистецтві, надбання попередників не нищилися, українські театральні діячі в цілому погодилися працювати під контролем радянської влади.

Але більшовики вважали мистецтво засобом пропаганди комуністичних ідей і висували завдання перебудови його за класовими принципами. Розглядаючи театр як знаряддя пропаганди, партійні органи сприяли появі великої кількості нових професійних і аматорських театральних колективів. Так, радянська газета „Известия” сповіщає, що у Єлисаветграді з червня 1919 року діяв Червоноармійський театр – вотчина місцевого агітпропу, який у середині червня поставив для червоноармійців дебютну виставу за твором Горького „На дні.” „Пьеса очень понравилась красноармейцам, которые просят повторить ее еще раз”, – пишуть „Известия”. У цьому ж році було відкрито Червоний театр імені Троцького, де, щоправда, дебютувало товариство оперних артистів з „Мадам Баттерфляй”, але у подальшому агітпроп використовував і цей сценічний майданчик для впровадження в маси нової культури.

У новому театральному сезоні єлисаветградці насолоджувалися грою чудової української трупи під керівництвом Д.Гайдамаки, одного із соратників та учнів М.Кропивницького (до речі, діда майбутнього відомого художника Петра Оссовського). Ця трупа, як свідчать архівні джерела, залишилась в місті надовго. Але про це трохи пізніше.

У 1920 році в Єлисаветграді було відкрито ще один заклад з інтригуючою назвою „Інтимний театр”. „Сам театр, – писала місцева газета „Труд”,– небольшой по размеру, устроен со вкусом и при наличии талантливых исполнителей и идейного репертуара может стать излюбленным местом для нашей публики. Открылся театр концертом русской песни”. Однак, судячи з афіш та нечастих критичних заміток у пресі, „Інтимний театр” навряд чи став однією з ідейних площадок глашатаїв революції: в основному там влаштовувались „грандіозні вечори” з танцями до ранку, дивертисменти-кабаре тощо.

Тим часом в країні продовжувалась розпочата в 1919-му націоналізація театральних закладів. Було націоналізовано і Зимовий театр в Єлисаветграді, який тепер носив назву Першого Радянського.

Театральні діячі відчували труднощі з репертуаром. Нової революційної драматургії не існувало, тому зверталися до класики. Її піддавали ревізії, використовуючи для розкриття “актуальних” тем. “Ми будемо часто користуватись класичними творами як канвою для наших сценічних побудов”, – проголосив теоретик “театрального Жовтня” В.Мейєрхольд. За класичними творами ставились гостросоціальні вистави із застосуванням методу “вульгарного соціологізму”. Пристосування театрального мистецтва до тогочасного життя полягало також у героїзації театру, а героїчна спрямованість стала офіційно декларованою лінією радянського театрального керівництва.

У Першому Радянському театрі Єлисаветграда з 1919-го постійно працювала вже згадана раніше українська театральна трупа Д.Гайдамаки. Це була на той час чи не найкраща українська трупа, про яку знали далеко за межами України. Але в 1921 році сторінки місцевих видань зарясніли їдкою критикою з приводу репертуару театру: мовляв, безідейний. Анафемі піддавався як класичний репертуар, так і твори новітнього часу. Нищівної критики зазнала „Ніч під Івана Купала”: „Что дает эта пьеса, – гнівався критик,– остается покрытым мраком. Знает это только Бог и режиссер. А за упразднением первого – знает один режиссер.” В „Мазепі” та „Марусі Богуславці” співавторів нової культурної політики ”неприятно поражает некоторая религиозная и националистическая накипь”, у п’єсі „За батьківський гріх” дратує „философия мертвой реакции”. Чудова п’єса Кропивницького „Зайди голова” визнана нікчемною: „Пора ей зайти уже в архив истории. А если нет, то придется помочь в этом добрым людям из политпросвета”. „Какова мораль пьесы? – спрямовував критик вістря атаки на „Куму Марту”. – Хранить верность домашнему очагу? И только?”. „Безталанній” було приклеєно ярлик „самой бесталанной пьесы Совтеатра”. Негативно оцінили і виставу за твором Винниченка „Базар”: „Это одна из тех пьес, которые являются данью І-го Совтеатра духу времени. Но все же приходит на ум поговорка: „Бойтесь данайцев, дары приносящих”.

„Ну когда же, когда старые сосуды наполнятся новой кровью”, – такою риторикою були сповнені критичні тиради щодо необхідності оновлення „неправильного, безідейного” репертуару Першого Радянського. Щоправда, вправна гра акторів і майстерність режисера критиками також відзначались: „Елисаветград поистине может гордиться тем, что в его пределах находится эта первоклассная труппа, успех которой заслуженный и несомненный”.

З тих пір пройшли роки. Але в колишньому Єлисаветі так само обожнюють театр і шанують талановитих літераторів. Щиро люблять українське мистецтво і тепло сприймають талановиту творчість інших народів. Так само, незважаючи на скруту і політичні вітри, мають потребу в мистецтві, над яким не владні ні час, ні соціальні потрясіння. Бо все минає, лише мистецтво – вічне...

---