"Долі остарбайтерів"

Олена Трибуцька,
начальник відділу інформації та використання документів Державного архіву Кіровоградської області
Газета "Народне слово", 14.06.2012 р., № 24 (3040), ст.8

(Усі авторські права на статтю захищено.
При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

На початку експансії Третього Рейху на Схід гітлерівцями не передбачалося залучати робітників окупованих територій до роботи на теренах самої Німеччини або її сателітів.

На початку фашистська влада на окупованих землях пропонувала людям виїжджати до Німеччини добровільно, обіцяючи добру платню та гарні умови життя. У подальшому невелика кількість добровольців уже не задовольняла існуючі потреби Рейху в робочій силі, і почала реалізовуватися стратегія брутального терору: населення примушували виїжджати під дулом гвинтівки. Початок масового вивозу припав на квітень 1942 року: вивезенню, у першу чергу, підлягали фізично здорові молоді люди 1920-1927 років народження.

Ця драматична сторінка Другої світової, та її складової – Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років – доволі докладно висвітлена у документальних джерелах Державного архіву Кіровоградської області.

На сторінках цих документів – історії з життя „маленьких людей”, які війною і долею були вигнані на чужину, де змушені були працювати на ворога й принизливо зватися „остарбайтерами.”

За рядками приватних листів вигнанців до рідних, які складають у Держархіві області окремий фонд, - драма кожного зокрема і трагедія всього покоління.

І хоч листи й підлягали ретельному розгляду цензорів, які зафарбовували „небажані” рядки кореспонденцій, цей пласт документальної інформації надає унікальну можливість дізнатися не лише про місце та умови праці остарбайтерів, а, що важливо, про їх психологічний стан. Так, декілька листів вивезеної до Німеччини 18-річної Валентини Сьомін із с. Михайлівки Олександрійського району до сестри Олександри, сповнені невимовною тугою за українською домівкою і навіть нехарактерними для молоді у звичайних умовах мотивами смерті. „Я народилась і виросла серед широкого українського зеленого степу, в селі, праця у місті, на фабриці, мені осоружна”, - пише дівчина. - Опишу тобі своє життя. Живу я тут, як собака. Працюю на фабриці 12 годин на день. Вранці нас будять і в 7 годин ранку ми йдемо на фабрику. Дають нам їсти трохи хліба, супу й капусти, трохи кави. Справили туфлі дерев’яні, які вже порвались, і тепер немає в чому ходити. Шість місяців грошей не давали, тепер дають 12 марок. Заробляю. Як Хома на вовні.

Саша, погано мені жить у чужім краю далекім. Я виросла дома й не знала, як треба боятись когось, не бачила, як б’ють, і мене ніхто не бив. А тут.. Краще вмерти, ніж так жить. Але бог смерті не дає...

Пиши, як на нашій золотій Україні врожай. Тут зараз тепле літо, але мені воно не миле. Не знаю, чи й вернусь коли на батьківщину...”

І дійсно, багато хто не повертався: гинули від хвороб, побоїв, недоїдання.

Більш ніж 38 000 таких справ, переданих свого часу на державне зберігання Управлінням служби безпеки України в Кіровоградській області, зберігає головне архівосховище краю. Ці документи містять доволі докладні відомості про репатріанта, його родину, місце роботи у неволі. Незважаючи на діловий, сухуватий стиль оформлення фільтраційних справ, ці сторінки нерідко містять історії, достойні письменницького пера. Так, згідно з фільтраційною справою на колишнього остарбайтера Косінську-Шиндельман Еллу Олександрівну, вона виїхала до Німеччини як „фольксдойче”, тобто етнічна німкеня. Насправді, Косінська по чоловіку, Елла Шиндельман була єврейкою, про що оперативно повідомив до німецької жандармерії хтось із місцевих жителів Татарівки Новоукраїнського району, де Елла вчителювала. Після цього її разом з чотирирічною донькою забрали німці, як і інших євреїв, задля кривавої розправи. Елла заявила в жандармерії, що вона німкеня, знайшла двох свідків із Татарівки, які, теж наражаючись на смертельну небезпеку, підтвердили, що знали її батька – німця. Це було неправдою – Елла народилась у Хабаровську, росла у сиротинці, потім у прийомній родині, і батьків своїх навіть сама не пам’ятала. Але доля усміхнулась цій жінці та її доньці – її не вбили, а наказали виїхати разом з родиною до Німеччини у якості фольксдойче.

По дорозі Елла з родиною втекла, але була впіймана і вже без чоловіка і доньки відправлена до Німеччини як звичайний остарбайтер.

Працювала на заводі, була тяжко поранена в живіт, потім переведена на нібито „легку” роботу на овочеву фабрику, яку описує так: „ Працювали ми по коліно у крижаній воді, чистили гнилі овочі на постійних протягах. Часто нас били за неналежну роботу, страшенно недоїдали, з їжі, в основному були овочі, бруква, капуста, хліб.”

Але Елла Шиндельман продовжувала боротись за життя і повернулась у 1945-му додому, в Татарівку. Тут за неї взялися вже свої – через три дні по приїзді викликали до місцевого відділу НКВС, де на неї почали „шити справу” як на зрадницю (пригадали „фольксдойче”). Чим закінчилась ця історія, невідомо. У справі інформації про це немає, але чомусь так хочеться вірити, що зранену тілом і душею жінку, яка так хотіла жити, не вбили на землі, яка стала для неї рідною...

Загалом під час окупації Кіровоградщини з її теренів було вивезено понад 50 тисяч наших земляків. По-різному склалась їхня доля, частина колишніх остарбайтерів діждалась матеріальної компенсації за свій рабський труд. Але ніхто й ніколи не компенсує втрату дитини, коханої людини, розірваного ланцюга роду. А вимушене невільництво мільйонів людей під час Другої світової назавжди залишиться болем і ганьбою загальнолюдської історії.

---