"Єлисаветградське купецтво, або Служіння громаді як справа честі"

Олена Трибуцька,
начальник відділу інформації та використання документів Державного архіву Кіровоградської області
Газета "Народне слово", 21.06.2012 р., № 25 (3041), ст.8

(Усі авторські права на статтю захищено.
При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

Купецтво - третій після дворянства і духовенства стан у дореволюційній Росії, чиї права і привілеї були визначені єкатерининською „Жалованной грамотой городам” 1785 року. З кінця ХVІІІ ст. купецтво було поділене на три гільдії, належність до однієї з них визначалась розмірами капіталу.

На початку ХХ століття значна кількість багатих купців отримувала дворянські титули, ряди купецтва поповнювали міщани і селяни. Непоодинокими були випадки, коли до цього стану переходили дворяни і „служилі” люди – колишні військовослужбовці. Саме купецтво стало основою торгівельної, промислової і фінансової буржуазії: представники цього стану, без сумніву, були творцями економічної міці і процвітання держави.

Якими вони були, ці підприємливі люди, які свій труд, розум і талант спрямовували на створення матеріального ресурсу не лише власних родин, а й суспільства в цілому? Певна демонізація образу купця відбувалася за посередництва літературних творів дожовтневого, і, тим більше, радянського часу. Дуже часто „купчина”, „купчик” зображався як безсовісний шахрай, готовий на все задля наживи представник „паразитичного класу.” Що ж, напевне, серед купців були й такі. Але були й інші, які будували церкви і школи, притулки для немічних і обездолених, допомагали бідним і калікам, вкладали значні кошти у розвиток інфраструктури населених пунктів.

Херсонська губернія була однією із найчисельних за складом купецтва: у кінці ХІХ століття на її теренах налічувалось понад 12 000 представників цього стану. Чисельність купецтва серед єлисаветградців на цей час складала понад тисячу осіб.

Внесок купців у соціально-економічний розвиток Єлисаветграда є, без перебільшення, колосальним. Представники купецтва були не лише підприємцями, а й займали значну кількість важливих посад у системі міського управління. Слід зазначити, що, починаючи з 1766 і до 1917 року посади міських голів обіймали в Єлисаветграді виключно купці.

Прикладом самовідданого служіння на користь громади була діяльність єлисаветградського міського голови, вихідця із старовинного купецького роду, потомственого почесного громадянина О.М.Пашутіна. Під час його 30-річної каденції на цій посаді місто європеїзувалося: з’явився водопровід, електричне освітлення, трамвай. Олександр Миколайович жодного разу не скористався своїм правом отримувати заробітну платню (біля 6000 крб в рік), від якої відмовився, а жив коштом невеликого приватного бізнесу і до того ще й вкладав свої власні кошти у розвиток міста. Олександр Миколайович залишив нам змістовний літопис з історії нашої малої батьківщини, відомий під назвою „Исторический очерк города Елисаветграда”, який написав, незважаючи на щоденне опікування непростими справами міського господарства. У згаданій книзі є відомості про те, що саме єлисаветградським купцем Іваном Масленниковим було облаштовано перший в імперії цукровий завод. Масленников також наймав у держави судна для здійснення торгівлі продуктами виробництва Новоросійського краю за кордоном.

Завдяки успішній діяльності англійців Роберта і Томаса Ельворті, які стали по приїзду на наші терени єлисаветградськими купцями, у місті з’явилось унікальне виробництво – завод землеробних машин акціонерного товариства Р. і Т. Ельворті, продукція якого була відома далеко за межами держави. Модерне устаткування, грамотний менеджмент забезпечили успішне функціонування і розвиток заводу: сівалки Ельворті були по праву визнані кращими у Росії. Під час продажу сіялок селянам діяла гнучка система пільг і розстрочок, бюрократична тяганина була зведена до мінімуму. На заводі працювало близько 2200 осіб, які отримували непогану платню. Службовці заводу, приміром, отримували найвищу заробітну плату серед колег-чиновників інших відомств.

У родині Ельворті панувала гарна традиція: багато років поспіль підприємці та їх близькі були членами благодійного товариства, а донька Томаса Ельворті Марія певний час очолювала цю філантропічну інституцію.

Серед заможних громадян, зокрема, купців, вважалося справою честі займатися доброчинністю. Цього вимагали і засади християнської моралі, і громадська думка. У документах Єлисаветградської міської управи зберігаються послужні списки купців, які були на різних посадах у системі міського управління і активно займалися благодійницькою діяльністю.

Послужний список єлисаветградського купця 2-ї гільдії Дем’яна Івановича Купченка, який служив у різні часи на виборних посадах гласного міської думи, словесного судді, товариша директора громадського банку, свідчить про його взірцеву з точки зору громадського служіння діяльність. Купченко відмовився від заробітної платні під час перебування на виборних посадах: вважав це неприйнятним для людини, яка має власний бізнес. Вніс пожертву в сумі 80 000 крб на будівництво церкви Знамення Божої Матері у Єлисаветграді, за що був удостоєний „Высочайшей благодарности” архієпіскопа Херсонського і Одеського, у подальшому власним коштом збудував церковнопарафіяльну школу при цьому храмі, після чого був нагороджений золотою медаллю „За усердие” для „ношения на Станиславской ленточке.”

У своєму заповіті Дем’ян Іванович вказав, що заповідає 100 000 крб вічним вкладом на користь Знам’янської церкви, аби відсотки з цього вельми значного капіталу йшли на заробітну платню служителям церкви, ремонт храму і богадільні, яку також він збудував власним коштом. Цікава деталь: у заповіті Купченко вказав, що священики Знам’янської церкви можуть отримувати зарплатню із заповіданих коштів лише у тому випадку, якщо не матимуть у власному розпорядженні ніякого підсобного господарства: худоби, птиці чи навіть собак. Священик, як вважав Купченко, має всі сили віддавати служінню Богові та своїй пастві...

Купець 2-ї гільдії, виходець з міщан, Василь Осипович Куцин не вкладав у розбудову церкви власних значних коштів, але слугував храму Божому іншим способом: був обраний парафіянами єлисаветградського Успенського собору церковним старостою, у подальшому займав посаду „почетного блюстителя по хозяйственной части” в Єлисаветградському духовному училищі. На цих та інших громадських посадах самовіддано працював, зарплатні не отримував. За бездоганну службу „по ходатайству Херсонского епархиального начальства Государем Императором Всемилостивейше пожалован серебряною медалью, с надписью „За усердие к храму Божию”, для ношения на Станиславской ленточке.”

Іван Афанасійович Шуйський, купець 2-ї гільдії, не працював на виборних посадах в міському управлінні, але був удостоєний окремої подяки з боку міської управи за щедру пожертву: свій добротний будинок на Бульварній вулиці заповів місту з тим, щоб там після смерті його та дружини була влаштована богадільня, на утримання якої вніс до банку капітал у сумі 110 тисяч карбованців.

У 1907 році було розширено міську християнську богадільню за рахунок добудованої коштами купця Федора Іларіоновича Шевякова окремої палати для 16 осіб. До каси міської управи Шевяковим було внесено 21500 крб „для обеспечения, в помощь городу, содержания призреваемых в устроенной им палате в городской христианской богадельне.”

У документах Єлисаветградської міської управи зберігається копія виписки з духовного заповіту Савелія Кириловича Остроухова, згідно з яким після смерті його та дружини два кам’яних будинки на розі Петровської та Великої Перспективної вулиць переходили у власність міста, аби доходи з цих будинків були спрямовані на „содержание и воспитание беднейших студентов христианского вероисповедания.” Згідно із заповітом, сад „Альгамбра” з усіма будівлями також мали перейти у власність міста, а дохід від нього спрямовуватись щорічно на „воспитание учащихся в Елисаветградском ремесленно-грамотном училище.” Поряд з копією заповіту зберігаються в нашому архіві й інші документи – клопотання бідних студентів про надання їм „Остроухівської стипендії” та рішення міської управи з даного приводу. Так, приміром, у 1916 році стипендія була призначена двадцяти студентам-єлисаветградцям, які навчались у Новоросійському, Київському та Московському університетах, Київському та Петербурзькому політехнічних інститутах, Катеринославському гірничому та Київському комерційному інститутах. Чи варто піддавати сумніву той факт, настільки вдячними були бідні студенти за змогу завдяки Остроухову продовжувати навчання?

Менш вартісні в грошовому еквіваленті, але надзвичайно цінні в духовному аспекті пожертви були внесені іншими представниками купецтва на користь бідних і обездолених жителів міста. У списку осіб, які заповідали з благодійною метою свої капітали, значиться купчиха Євдокія Никанорівна Снопкова: відсотки з пожертвуваних нею 9000 крб мали бути використані для надання допомоги нужденним перед святами Різдва і Великодня. З тією ж метою заповідали свої кошти в сумі 1500 крб купець Петро Сахаров, купчиха Аглая Прошина та багато інших. Купець Шмеєр Блюмкін відказав 1000 крб на забезпечення в’язниць опаленням та освітленням.

Список представників єлисаветградського купецтва, які спрямовували свої труди і капітали на користь громади, можна продовжувати. Всі вони заслужили людську подяку та, мабуть, і Божу милість. Бо й самі були милосердними, а також, напевно, розуміли просту істину: багатий повинен допомагати бідному, здоровий – хворому, щасливий – нещасному. Бо суспільство, де про цю істину забувають, приречене.

---