Шлях, освячений Всевишнім

Лариса Пасічник,
головний спеціаліст відділу інформації та використання документів Державного архіву Кіровоградської області
Газета "21-й канал", 20 червня 2013 р., № 25, ст. 22

(Усі авторські права на статтю захищено.
При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

Першоджерела, історичні дослідження розповідають про велетнів духу, які обрали шлях служіння Богу. Вони розбудовували монастирі, були зі своїм народом у часи тяжких випробувань, страждали за віру в тюрмах і на каторгах, отримували (іноді заочно) „розстрільні” вироки. Серед них настоятель Покровського храму у м.Єлисаветграді Гаврило Сорокін, єпископ Єлисаветградський, священомученик Прокопій (Петро Титов), єпископ Кіровоградський і Миколаївський Севастіан (Семен Пилипчук).

Про подвижницьку працю, вірність обраному шляху священиків, які несли службу наприкінці ХІХ століття на території нинішньої Кіровоградщини, дізнаємося з „Херсонських єпархіальних відомостей”, які зберігаються у фондах Державного архіву Кіровоградської області.

6 листопада 1880 року відійшов у вічність 60-річний священик церкви Святої Варвари міста Новоукраїнка Павло Андрійович Койка. Отець Павло, служачи благочинним Новоукраїнського округу, зимової ночі поспішав у справах з міста Ольвіополь до села Мігея, і потрапив в ополонку. Це призвело до швидкого розвитку хвороби та смерті. Прослуживши 37 років, священик став справжнім духовним поводирем для своїх прихожан. В єпархіальних відомостях знаходимо таку оцінку діяльності отця Павла: „Что касается его службы по приходу, то дай Бог, чтобы не только новоукраинцы, но и прихожане других церквей имели таких исполнительных, даже во вред собственного здоровья священников, каким был о. Павел”. Він здобув освіту в Кишинівській духовній семінарії, після чого служив у церквах сіл Велика Виска та Глодоси. В Новоукраїнці відзначився будівництвом нової церкви, церковно-приходської школи та медичної амбулаторії. Отець Павло протягом майже 9 років був викладачем російської граматики та закону Божого в 2-му ескадроні Новоукраїнського уланського полку. На той час служба священика у військових поселеннях мала свої особливості. Військове керівництво, яке здебільшого було представлене німцями або співвітчизниками – людьми неосвіченими, недолюблювало священиків. Заступництво за прихожан, намагання відстояти їх, не допускаючи свавілля командирів, викликало невдоволення, спроби протидії у керівництва.

Священник не нажив великих статків. Його родині доводилося переживати скрутні часи, але своїм дітям він зумів дати добру освіту. В свою сім’ю отець Павло прийняв сироту (в майбутньому – священика Івана Добровольського), якого виховав як рідного сина й визначив його майбутню долю.

І хоча церковне керівництво не жалувало нагородами новоукраїнського священика, у 1876 році Синод нагородив його наперсним хрестом „За заслуги по духовному ведомству”.

Після закінчення Київської духовної семінарії розпочав служіння в селі Покровка священик Макарій, 1840-го року народження, син бобринецького протоієрея Василя Демиденкова. Згодом ніс службу в церквах сіл Дорофіївка, Устинівка та Димівка. Прихожани Димівської церкви відмічали вірність обов’язку, подвижництво свого священика. Священик Григорій Туровський зазначав, що отець Макарій був не лише пастирем, але і лікарем, мав велику аптеку. За допомогою до отця Макарія зверталися не тільки димівчани, але і жителі сусідних сіл. Він зцілював і душу, і тіло. Сорок років земного життя було відміряно Макару Демиденкову.

Пройшовши чимало випробувань, залишивши у минулому безбожництво та войовничий атеїзм, ми все ж знаходимо дорогу до Храму, згадуючи подвижників, святих отців, які в людські душі несли віру Божу.

---