Єлисаветградщина у російсько-турецькій війні 1877-1878 років

Олена Трибуцька,
начальник відділу інформації та використання документів Державного архіву Кіровоградської області
Газета "Народне слово", 08 серпня 2013 р., № 32 (3102), ст.9

(Усі авторські права на статтю захищено.
При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

Збройний конфлікт 1877-1878 років між Росією та Османською Імперією за вплив на країни Балкан та країни Дунайського басейну завершився підписанням вигідного для Росії та балканських країн Сан-Стефанського мирного договору та мав велике значення для звільнення народів Балкан від турецького ярма і завоювання ними незалежності.

Учасником цієї війни був відомий наш земляк, тоді ще молодий офіцер, а у майбутньому – видатний воєначальник, генерал від кавалерії Олександр Васильович Самсонов. Але не лише цим обмежилась участь Єлисаветградщини та єлисаветградців у цій війні. З перших днів військового конфлікту активізувалась діяльність Єлисаветградського Комітету Товариства опіки над пораненими та хворими воїнами (у подальшому перейменованого на Єлисаветградський місцевий комітет Російського товариства Червоного Хреста). Цій доброчинній інституції вдалося організувати та провадити надзвичайно успішну діяльність із забезпечення роботи шпиталів та лазаретів на теренах краю. Керівництво комітету декілька разів змінювалось: з перших днів діяльності його очолювала О.І.Косаржевська, у подальшому – В.А.Арістов, П.Д.Ревуцький. Посаду заступника голови комітету обіймав повітовий предводитель дворянства О.А.Де-Карріер, а незмінними членами комітету були О.М.Пашутін, С.К.Турчанов, О.А.Веккер та інші.

Розпочавши свою роботу з 13 березня 1877 року, комітет відчував гостру потребу у матеріальних засобах. Звернення до населення міста й повіту дало свої результати: було зібрано 35 тисяч карбованців від громадян, збільшилось число членів комітету і, відповідно, кількість членських внесків. Єлисаветградським благородним зібранням на потреби комітету було надано приміщення для складу речей, майстерні.

Першим значущим кроком стала організація підготовки сестер милосердя: на кошти комітету були відкриті курси при земській лікарні під керівництвом лікаря військового шпиталю М.М.Асотського за активної участі військових та цивільних лікарів. Частина випускниць курсів була розподілена на штатні місця до лазаретів діючої армії в Болгарії, решта працювали у тимчасових військових шпиталях і лазаретах у Єлисаветграді та на теренах повіту.

Місцеве жіноцтво із членів комітету організовувало так звані „дамские кружки”, учасниці яких брали під опіку окремі відділення чи палати і забезпечували хворих журналами і газетами, книгами, відсилали та отримували листи та бандеролі. Велике значення мала і моральна підтримка: вчасно сказане добре і ласкаве слово діяло не гірше ніж медикаменти…

У майстернях, облаштованих комітетом, виготовляли ручні та ресорні ноші для перевезення поранених та хворих із залізниці до медичних закладів. Іноді на кошти комітету наймалися кінні екіпажі, але дуже часто їхні власники надавали транспортні засоби абсолютно безкоштовно.

З травня 1877 року турбот у комітету побільшало: Єлисаветградщина стала важливим етапним пунктом з прийому та розміщення лазаретів Червоного Хреста, направлених із віддалених губерній Росії.

Таких пересувних лазаретів проїхало в ті часи через терени краю вісім: Московський (у подальшому відправився до Бухареста), Псковський (переїхав до с. Бірзула), Оренбурзький (розмістився в містечку Голті), Нижньо-Тагільський (с. Врадіївка), Пермський (містечко Новоукраїнка), Вологодський (містечко Лиса Гора), Уфимський (с. Петрівка), Вятський (с. Михайлівка Київської губернії).

Отже, на Єлисаветградщині залишились Пермський, Вологодський та Уфимський лазарети, які взяв під свою опіку комітет та місцеві мешканці.

Вологодський лазарет у м. Лисій Горі був організований за методикою Миколи Пирогова – у селянських хатах. Як засвідчила практика, смертність у лазареті була невелика, приміщення – зручними для максимально швидкого їх облаштування. Для потреб лазарету винайняли усі селянські будинки на одній вулиці, що було зручно для медперсоналу.

А от у Новоукраїнці жителі не погоджувались виселятись із своїх будинків навіть за високу орендну платню, і там лазарет розмістився у бараках.

Уфимський лазарет у с. Петрівці влітку розміщався у палатках, а зимою був переведений у будинок власника села І.М.Бродського, який надав житло безкоштовно.

Коштами і турботами комітету було також відкрито лазарет у с. Плетеному Ташлику. Розмістився він у наданому безкоштовно місцевим сільським товариством приміщенні хлібного магазину. Роботу Плетено-Ташлицького лазарету вважав вельми успішною генерал-ад’ютант Кушельов, який інспектував медичні заклади. Високопосадовець „отношением от 13 декабря 1877 г. за № 61 выразил уполномоченному Ташлыкского лазарета, а равно всему медицинскому и хозяйственному персоналу признательность за все заботы и попечение о больных и раненых.”

У січні 1878 року виникла необхідність прийому в місцеві шпиталі та лазарети етапованих із Болгарії полонених турків. Як свідчать документи, „прибывшие в Елисаветград больные турки находились в весьма трудном виде, между ними было значительное число одержимых сыпным тифом, и сортировка больных при самом приеме на вокзале крайне неудобна и не устраняла возможности занесения заразы в самый город.”

За ініціативи комітету було організовано військово-санітарну комісію, яка оперативно розробила план дій з огляду на зазначені обставини. Для уникнення епідемічної небезпеки у місті облаштували приміський лазарет для розміщення хворих на тиф турків, відкрили нову, спеціально оснащену пральню для прання і дезинфекції шпитальної білизни, організували щоденну очистку лазаретних і шпитальних сміттєзвалищ. Було закуплено велику кількість дезінфекційних матеріалів для щоденної санації медичних закладів. Велику увагу звернули й на водозабезпечення міста: проблемний приміський лазарет оснастили фільтром для очищення води, перевірили воду у 160-ти колодязях міста. Аналіз води здійснювала хімічна лабораторія Єлисаветградського реального училища, до цієї роботи надзвичайно відповідально віднеслися викладачі училиша Близнін, Петрушевський, Карицький.

Загалом за період війни комітетом було залучено біля 62 тисяч карбованців, а витрачено – трохи більше 56 тисяч. У кінці війни на рахунках комітету залишалось біля 5 тисяч 500 крб. Але діяльність комітету не завершилась, адже до шпиталів та лазаретів Єлисаветграда продовжували надходити хворі та поранені воїни, якими опікувались ще більш ніж півроку.

До благодійних пожертв для забезпечення діяльності комітету долучалось не лише населення міста і повіту, а й Єлисаветградська земська та міська управи. Значну частину коштів було спрямовано головним уповноваженим в тилу армії М.С.Абазою.

Плідна робота комітету була відзначена імператрицею: у листопаді 1878 року вона висловила від свого імені глибоку подяку і „признательность Елисаветградскому местному комитету, заботами и средствами которого был учрежден и содержался этапный пункт в городе Елисаветграде для помощи больным и раненым воинам в минувшую войну”.

Звичайно, будь-яка війна – незалежно від її мети і кінцевого результату – несе в собі біду і смерть, але своєю участю у війні 1877-1878 рр. краяни, навпаки, робили все, аби її наслідки були не такими нищівними. Усі, хто лікував тілесні та душевні рани воїнів, допомагав матеріально, власне, виконував священну місію порятунку. А історія нашого благословенного краю поповнилася ще однією славною сторінкою.

---