Андрій Іванович Ілларіонов
(фото фронтовика)

Юлія Костенко,
старший науковий співробітник відділу інформації та використання документів Державного архіву Кіровоградської області
Газета "Народне слово", 28 лютого 2013 р., № 9 (3079), ст.7

(Усі авторські права на статтю захищено.
При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

  Народився 9 жовтня 1913 року у с. Богданівці Верхнєтеплянського району Ворошиловградської (тепер Луганської) області.

«На долгую память дорогой и любимой жене Клавочке из фронта Отечественной войны: «Вспомни и не забывай меня, а я буду жив. Тебя никогда не забуду. Люби меня, как я тебя. Целую крепко. 28 августа 1942 г.»

Ці рядки – уривок з листа, який писав своїй коханій дружині Андрій Ілларіонов. Сповнений любові та ніжності, капітан Ілларіонов був впевнений у тому, що повернеться додому цілим та неушкодженим. Та доля вирішила інакше…

Військова служба для Андрія Івановича розпочалася задовго до початку Великої Вітчизняної війни. У 1935 році, у свої неповні 22 роки, він був призваний до лав Червоної армії. Загалом його служба була пов’язана з авіацією. Брав безпосередню участь у війні з білофінами, з грудня 1939-го по березень 1940 року. За мужність та героїзм, виявлений на полі бою, Андрій Іванович Ілларіонов наказом Прибалтійського військового округу в грудні 1940 року отримав звання старшого льотчика 636-го бомбардувального авіаполку.

З початку Великої Вітчизняної війни він почав брати участь в боях. У 1942 році його досягнення у військовій справі спочатку ознаменувалися присвоєнням звання ад’ютанта ескадрильї винищувального авіаполку, а згодом і командира ескадрильї 9-го винищувального авіаполку 304-ої винищувальної авіаційної Черкаської дивізії 2-го Українського фронту. Гвардії капітан Ілларіонов був нагороджений орденами Червоної зірки та Червоного прапора.

Але найважливішою та найрадіснішою новиною стала для капітана звістка від коханої дружини про народження доньки Алевтини. У 1942 році Андрій Іванович Ілларіонов вдруге став батьком. Тепер вдома на нього чекали вже три люблячих серця. Протягом наступних двох років він лише декілька разів зміг зустрітися з сім’єю, та й ті зустрічі були не настільки тривалими, як хотілося б.

 

Останній свій бій капітан Ілларіонов провів поблизу Кіровограда. Він очолював групу з п’яти винищувачів, котра виконувала важливу місію – прикриття наземних військ та піхоти з повітря. З архівних документів стало відомо, що літак капітана Ілларіонова був збитий під час вильоту на бойову позицію. Снаряд супротивника влучив у праву частину літака. Вибух був настільки потужним, що від літака, окрім алюмінієвого сплаву, нічого не залишилося. Ті, хто брав участь у цьому бою, та ті, хто спостерігав за ним з землі, парашутиста так і не побачили. Капітан Ілларіонов не врятувався. Величезною була втрата для бойових товаришів, та ще більшим горем вона стала для рідних.

Йшли роки. Час гоїв рани. Життя, мов калейдоскоп подій, грало різними барвами. Та з віком дедалі частіше з дитячої пам’яті Алевтини Андріївни Ілларіонової виринали спогади про батька, якого вона не знала, якого в неї відібрала війна. У цих спогадах вона не бачила його обличчя, але чітко пам’ятала ніжні, турботливі та люблячі батьківські руки. Протягом багатьох років Алевтина Андріївна намагалася знайти інформацію про місце поховання батька-героя. Та ця мрія збулася лише два роки тому.

Андрій Іванович Ілларіонов загинув 15 січня 1944 року. Його пам'ять увічнено на меморіальному кладовищі "Фортечні Вали" у м. Кіровограді.

Приїхавши до Кіровограда з дітьми та онуками, Алевтина Андріївна, нарешті особисто змогла віддати шану своєму батьку.

---