Перші повоєнні роки

Олена Трибуцька,
начальник відділу інформації та використання документів Державного архіву Кіровоградської області
Газета "Народне слово", 13 червня 2013 р., № 24

(Усі авторські права на статтю захищено.
При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

Лише прямі збитки, завдані народному господарству, дорівнювали 285 млрд крб. Загальні збитки, заподіяні війною народу та господарству України, становили 1,2 трлн крб. Значними були й демографічні втрати. За підрахунками, вони склали 9 млн чол., або 22% загальної кількості населення. Близько 10 млн чоловік залишилося без помешкання. Величезним ударом по генофонду нації стало примусове вивезення молоді до Німеччини та її сателітів. Близько 2,4 млн осіб було вивезено з України задля підневільної праці.

Наш спільний дім – Кіровоградщина – був також значно зруйнований і пограбований окупантами більш ніж за два роки їх володарювання на теренах краю. З особливою люттю нацисти нищили і грабували, застовуючи принцип «випаленої землі», наприкінці окупації. Тільки по обласному центру збитки сягнули понад 602 млн крб. У місті майже цілком були знищені всі промислові підприємства, у т. ч. цехи «Червоної зірки», хлібозавод, електростанція, водогін, а також зруйновано або пошкоджено школи, педінститут, технікуми, лікарні, дитячі заклади, кінотеатри, клуби, бібліотеки, 1300 житлових будинків, пограбовано фонди трьох музеїв і обласного державного архіву. В Олександрії спалено театр, підірвано кінотеатр, а також будинок піонерів, медшколу, водогін, дитячі ясла, електростанцію, брикетну фабрику, затоплено шахту № 2. Виведено з ладу шкільні приміщення, поліклініку, залізничну колію, розгромлено 47 житлових будинків і 54 спалено.

Згідно з даними місцевих комісій зі встановлення збитків, спричинених окупантами, загальна сума втрат господарсько-промислового комплексу Кіровоградщини у грошовому еквіваленті сягає близько 6,5 мільярда крб. З теренів Кіровоградщини на підневільну працю було вивезено 52 тисячі осіб.

Великих втрат зазнало сільське господарство області: колгоспи Кіровоградщини значно зруйнувала війна, здорової продуктивної та робочої худоби, птиці у більшості господарств майже не було, реманент і техніка частково стояли розукомплектовані, а комори – спустошені. В таких умовах після остаточного звільнення на початку 1944 року населених пунктів області розпочалася відбудова.

Початок відродження

Періодичні видання Кіровоградщини у перші повоєнні роки рясніли зведеннями про успіхи у справі відбудови народного господарства. Без перебільшення, дві третини місця на газетних шпальтах відводилося саме цій темі, що слугувало значним ідеологічним імперативом для населення. Непросто було нашому стражденному народу заново будувати і відроджувати з огляду на всі ті втрати, завдані важкою і спустошливою недавньою війною, а перед цим – голодоморами, колективізацією, плановими репресіями.

Але, не зважаючи ні на що, працювали, будували, раділи успіхам і жили надіями на краще майбутнє, на повернення з війни рідних і близьких.

Велика частина кореспонденцій висвітлює поступ культурного відродження на теренах краю. Із газет дізнаємося, що рівно через рік після звільнення Кіровограда, 8 січня 1945 року, розпочав свою роботу театр російської драми імені Кірова. Ставили вистави за творами К.Симонова, О.Корнійчука, вони надзвичайно тепло сприймалися глядачами, які вщерть заповнювали приміщення храму мистецтва.

Упродовж 1944–1946 рр. було відновлено роботу театру імені М.Кропивницького, обласної філармонії, обласного краєзнавчого музею, Кіровоградського педінституту. У 1944 р. при Кіровоградському будинку саносвіти було відкрито новий музей гігієни і санітарії, що мав два відділи: «Боротьба з епідемічними хворобами» та «Анатомія людини».

Протягом перших повоєнних років було відбудовано та збудовано заново близько 500 шкіл, декілька сотень клубів.

У 1944–1946 рр. на теренах краю відбудовано і пущено в дію близько двохсот промислових об’єктів, серед яких завод «Червона зірка», Маловисківський цукрокомбінат, Кіровоградський лісопильний завод, залізничний вокзал на станції Помічна.

Навесні 1945-го у Кіровограді пройшла велика акція з благоустрою. Було висаджено більш ніж 58 тисяч дерев, близько 26 тисяч кущів, 250 різноманітних квітів. Обов’язки з виконання цього масштабного завдання були розподілені між трестом зеленого господарства, міським житловим управлінням, квартальними комітетами, підприємствами та приватними домовласниками. Байдужих не було: містяни мріяли перетворити Кіровоград на місто-сад.

Великою драмою повоєнного покоління та значною соціальною проблемою було сирітство. Краяни, незважаючи на нестатки, доволі часто брали в свої родини дітей-сиріт. «Кіровоградська правда» постійно друкувала кореспонденції на цю тему: в одній із статей описана історія родини Теплицьких, кіровоградських пенсіонерів, які з величезними труднощами, ризикуючи життям, врятували від смерті крихітного хлопчика з єврейської родини, мати якого була розстріляна нацистами, а батько воював. У 1944 році батько приїхав з фронту у відпустку, знайшов дивом врятованого сина. Але мав знову повертатися на передову, розуміючи, що зустріч з сином може бути останньою. Теплицькі пообіцяли батькові і надалі піклуватися про Едіка як про власну дитину…

А родина селян Свідерських з Федорівки Кіровоградського району опікувалась чотирма сиротами, матір яких померла у 1943-му від хвороби, а батько загинув на фронті. Діти дуже боялись, аби їх не забрали до сиротинця…

Про сиріт турбувалася і держава: вже у 1945 році в Кіровоградській області було створено 35 піонерських таборів, де протягом літніх канікул відпочило понад вісім тисяч дітей, половина з яких були сиротами. В області був створений спеціальний фонд допомоги дітям-сиротам, на рахунок якого підприємства області перераховували кошти. Допомагали і в інший спосіб: приміром, колгоспники Хмелівського району навесні засіяли 201 гектар орної землі ячменем, соняшником, кукурудзою та просом понад план. Увесь зібраний понадплановий урожай було передано до фонду.

Поволі піднімались з колін, налагоджували життя, гоїли рани. І ці зазначені події та факти, наведені з офіційних джерел, звичайно ж, є правдивими. Але був й інший бік повоєнного життя, інша правда, далека від мажорних репортажів. Ця правда також знайшла своє відображення, але в документах, до часу захованих у таємних архівних фондах. І ми маємо сказати про неї, бо будь-який історичний процес, як і більшість явищ нашого буття, має не тільки світло, але й тінь.

Відбудова сільського господарства

У повоєнний період виняткове значення для населення України мав стан сільського господарства, але в цей час, як і в 1930-ті роки, на селі склалися несприятливі обставини: скоротились посівні площі, зменшилось поголів’я худоби, не вистачало техніки, а особливо робочих рук. Важким було становище селян. Вони отримували мізерні заробітки, були позбавлені права мати паспорт, а відповідно й вільно пересуватися. Доводилось сплачувати великі податки на присадибні ділянки. Селянство, як і раніше, залишалось найбільш беззахисною категорією суспільства. Колгоспник був відчужений від засобів виробництва, від розподілу створеного ним продукту. Вироблена колгоспами продукція державою не закуповувалась, а фактично вилучалась методом продрозкладки. Між містом і селом існував нееквівалентний обмін. Але, незважаючи на це, керівництво країни вбачало в сільському господарстві одне з головних джерел ресурсів для проведення відбудови.

У березні 1944 року «Кіровоградська правда» опублікувала рішення виконкому Кіровоградської облради «Про заборону колгоспам, колгоспникам і одноосібним господарствам в районах області продажу і обміну зерна, борошна і печеного хліба до виконання ними плану здачі зерна державі». За невиконання цього рішення керівники господарств мали притягуватись до судової відповідальності. У подальші повоєнні роки податковий тиск на селян ще більше зростав.

Так, якщо у 1944 році державних планів по зерну не виконали тільки 14 колгоспів області, то у 1945-му – вже 1354 колективних господарства, або 79% з тих, що на той час діяли на Кіровоградщині. На початку 1946 року було відкрито 438 справ з примусового стягнення заборгованості по обов’язкових поставках сільськогосподарської продукції з селянських дворів: 428 селянських родин області оштрафували, справи щодо 10 припинили. Переслідувань зазнали й голови колгоспів: станом на січень 1946 року до кримінальної відповідальності було притягнуто 86 голів колгоспів, а всього колгоспних керівних кадрів – 154 чол., за незабезпечення охорони врожаю засудили 36 чол., за зрив хлібозбирання – 43 чол., за зрив хлібопоставок державі – 75 чол.

Голодні селяни вимушені були красти зерно з поля чи колгоспної комори, за що держава жорстоко карала. Так, Кіровоградський обласний суд у ІІ півріччі 1944 року розглянув кілька справ за законом від 7.08.1932 року та засудив до розстрілу 2 осіб, до 10 років ув’язнення – 4 чол., до 8 років – 1 особу, до 5 років – 4 чол.

Така політика призвела до матеріального зубожіння селянства і голоду 1946–1947 років. Голод було подолано лише після жнив 1947 р., тоді ж розпочалася і реальна відбудова сільського господарства в Україні. Але відбудова відбувалася повільно, оскільки капіталовкладення у сільське господарство були незначними. На низькому рівні залишалась технічна оснащеність колгоспів. Інтенсифікація праці в сільському господарстві досягалась адміністративно-командними, а то й репресивними методами.

Переможців… судять?

Переможна весна 1945-го вселяла надію на те, що після пережитого все буде добре. І не буде ніяких страхів, крові, бруду, ненависті, якими була сповнена та страшна і виснажлива війна. Але у повоєнні роки репресивна машина держави продовжувала інтенсивну боротьбу з внутрішніми ворогами, до яких тепер долучалися і ті, хто потрапляв у полон, і ті, хто, перебуваючи на окупованій території, був запідозрений у зв’язках з нацистами. Багатьох наших краян засудили за злочини, яких вони не здійснювали, а у подальшому – реабілітували. І це теж одна із сторінок воєнної та повоєнної історії Кіровоградщини, про яку не можна мовчати.

Так, уродженець села Глодоси Новоукраїнського району Микола Лох, нагороджений медаллю «За победу над Германией», вироком військового трибуналу 321-ї стрілецької дивізії у 1942 році був засуджений за зраду Батьківщини до розстрілу. За те, що нібито добровільно здався в полон. Вирок було винесено заочно на підставі суперечливих і непереконливих свідчень свідків. Микола Олексійович насправді після бою під Кам’янкою (Кубань), де був поранений у голову, самотужки доповз до найближчої хати, його виходила старенька жінка. Потім Микола пробирався додому, у Глодоси, звідки у 1944-му був призваний в армію, воював, дійшов до Берліна. Справу підняли на початку 50-х, і у 1956 році повністю реабілітували. Доля була прихильною до Миколи Олексійовича…

А от Євтихій Присяжний, який за віком не міг бути на фронті, служив лісником у с. Лозуватці Рівнянського району. 15 травня 1945 року був засуджений за ст. 54 – 1 а КК УРСР за зв’язки з нацистами до 10 років ув’язнення. У 1954-му був реабілітований. Людина відбула майже увесь термін покарання, коли з’ясували, що Присяжний нікого не видавав і гітлерівцям не допомагав.

Доля засудженого Миколи М., уродженця Онуфріївського району, є надзвичайно трагічною. Влітку 1941-го під час бою він був узятий в полон. З 1941 по 1945 рік перебував у таборі військовополонених у Німеччині, важко працював, отримав там каліцтво. Три роки по війні трудився у рідному селі зоотехніком, але у 1948 році був засуджений на 25 років ув’язнення за те, що нібито працював на німецьку розвідку. Через сім років, у 1955-му, Микола захворів і був переведений до психоневрологічної лікарні з діагностованим психічним захворюванням. У 1956 році його амністували із зняттям судимості. Але запізно. Чоловік помер у лікарні, так і не діждавшись довгожданого звільнення.

Ці декілька історій з життя наших співвітчизників, детально задокументованих у матеріалах архівно-слідчих справ, свідчать, що історія Великої Вітчизняної та повоєнного періоду, незважаючи на майже сім десятиліть без війни, є ще недостатньо вивченою.

---