Її доля - театр
(з архівної полиці)

Тетяна Аніпченко,
археограф І категорії відділу археографії та використання документів
Державного архіву Кіровоградської області
Газета "Народне слово", 19 червня 2014 р., № 27 (3149), ст.8

(При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)
Серед розмаїття документів Державного архіву Кіровоградської області, які є джерелом інформації – історичної, краєзнавчої, статистичної, генеалогічної, особливе місце займають особові фонди. Вони розкривають життєвий шлях, фіксують дрібниці біографії людини, врешті-решт розповідають про її внутрішній світ. Один із них – фонд Надії Семенівни Ігнатьєвої (10.10.2014-2009), заслуженої артистки України.

Навіть зі спеціалізованих одиниць зберігання документи фонду цієї артистки випромінюють чарівність. Ті, хто працював з особовим фондом Надії Семенівни, мабуть, відчували те ж саме, що і автор – сум через те, що не вдалося зустрітися та познайомитися з нею... Крізь документи бачиш її на сцені, якій вона щедро віддавала тепло свого серця, відчуваєш м'яку жіночність, елегантність, чарівність, невимушеність і скромність. Внутрішнє світло, таке виразне і відчутне, випромінюють навіть її фото

Народилася Надія Ігнатьєва 10 жовтня 1924 р. у Зінов'євську. В 1932-му пішла до школи (нині це школа № 1), та закінчила лише дев'ять класів. Продовжити навчання завадила війна. Дівчина сповна зазнала лихоліть воєнної пори: довелося працювати на примусових роботах, пережити смерть батька.

У 1942 році Надія влаштовується на роботу до театру, де працює в допоміжному складі. Після звільнення міста від німців працювала секретарем Будинку народної творчості. Та всі думки були лише про театр, про який дівчина мріяла завжди. Природа наділила Надію привабливою зовнішністю, милозвучним голосом. Ще в молодших класах Надю називали артисткою. Вона дуже любила танцювати, співати, декламувати. Навчатись Надії в спеціальному театральному навчальному закладі не довелось. Тож вона жадібно вчилась всьому в театрі. Прихід у трупу став давноочікуваною подією. Спочатку (1944 р.) танцювала у балетній групі театру ім. Кропивницького. Щоразу перед оголошенням про розподіл ролей до нових вистав серце її завмирало, ніби ось-ось мало статись у її житті щось особливе. Театральний світ, до якого тепер належала і вона, продовжував бути сповненим таємничості, загадок, високої поезії і чистоти. Сценічну посвяту Надя отримала в неповні 20 років. Яку роль доручили вперше, зараз вже не можливо з'ясувати. Першою ж великою роллю, як згадувала сама Надія Семенівна, була роль Софії в "Безталанній" Карпенка-Карого...

Дівчатка і хлопчики, підлітки, школярки, молоді робітниці, студентки – чимало ролей випало на долю молодої артистки Надії Ігнатєвої: Настя ("Іван Рибаков" В.Гусєва), Славко ("Лікар" Б.Нушича), Марта ("Король Пузан та веселий кухар"), Довгер ("Сильні духом" Д.Медведєва, А.Гребньова). На тривалий час, коли працювала в Кіровоградському російському драматичному театрі ім. С.Кірова та Кіровоградському академічному музично-драматичному театрі ім. М.Кропивницького, за Ігнатьєвою міцно закріпилось амплуа "бідових дівчаток і хлопчиків". У театрі ім. Кропивницького Надія Семенівна працювала до 1952 року. А потім перевелась до Кіровоградського російського обласного державного театру ім. С.Кірова, (був створений у Кіровограді в 1939 р.) і працювала там до 1959-го. Того ж року, у зв'язку з переведенням театру до м. Жданова (Маріуполь), повертається в трупу театру корифеїв.

Доля подарувала їй близько 200 ролей, кожній артистка віддасть часточку своєї душі. Проживе життя своїх героїнь. Прийме на себе їхні помилки й радощі. Живучи їхніми пристрастями, болями і роздумами, прагнула зрозуміти кожну серцем. Ось фото – красива літня жінка в молдавському вбранні. Серед розмаїття характерів у творчій долі заслуженої артистки УРСР Н. Ігнатьєвої є роль, з якою зрослась її власна доля. Це роль Василуци зі спектаклю "Каса маре" Іона Друце. Кожному актору нелегко, як і звичайній людині, попрощатись з молодістю, з учорашніми героями і зустріти зрілу пору. Коли режисер К.Пароконьєв запропонував зіграти Василуцу, вона розгубилась. Адже на той час (1964 р.) на сцені все ще відчувала себе дівчинкою. "Він так щиро, з такою вірою запевняв мене, що це моя роль, і я нарешті здалася", –скаже в інтерв'ю журналісту Надія Семенівна. Відтоді стали ближчими образи драматичні, наповнені глибоким психологічним змістом. Серед них – і дружина пана Шпака з вистави "Шельменко- денщик» Г.Квітки-Основ'яненка. В цьому спектаклі разом з чоловіком, народним артистом УРСР Георгієм Гнатовичем Семеновим, артистка створила чудовий дует Шпаків. Тоді, у 60-ті роки, вдячні глядачі аплодували їй за Валю з "Іркутської історії", Клавдію з "Цигана", І.Проторова, Катерину з "Пам'яті серця" А.Корнійчука. У сценічній біографії артистки з'явилося чимало образів старшого покоління.

У 70-х прийшло заслужене визнання – 29 жовтня 1971 року указом Президії Верховної Ради УРСР Надії Семенівні Ігнатьєвій було присвоєне почесне звання заслуженої артистки УРСР. Почесних грамот, подяк, вдячних листів мала більше 30.

Головний режисер театру, заслужений діяч мистецтв УРСР І.Казнадій говорив про Надію Семенівну: "Вона не вміє любити роль наполовину. Коли у неї щось не виходить, то в цьому винен, передусім режисер, який не зумів закохати її в сценічний образ. З нею легко працювати. Бо все актриса робить своєрідно, глибоко. І наскільки вона причеплива в роботі, настільки щедра й барвиста на сцені!". Сама вона так пояснювала своє акторське завдання: "Мені завжди хочеться виконувати такі ролі, які б не тільки розчулювали чи розважали, а й по-справжньому вчили, служили прикладом активної позиції в житті... Театр для мене – це жертовник, на який я, не озираючись, поклала усе своє життя: юність, молодість, зрілість, і не жалкую". В 1979-му Надія Семенівна вийшла на пенсію, але продовжувала працювати в театрі. Вона не тільки сумлінно трудилась на артистичному поприщі, але й жила театром, щедро передавала свій талант молодим акторам. Минув час… Актриса багато років не виходила на сцену.

Валерій Дейнекін умовив її знову повернутися. Надія Семенівна була зайнята в кількох його спектаклях. Грала чудово, з насолодою, з притаманною їй сумлінністю і відповідальністю перед глядачем, з повною віддачею і творчим запалом. Театр та Валерій Дейнекін розрадив її самотність, підтримав духовно та морально.

Природна жіноча привабливість, відкритість серця, доброзичливість, священний трепет душі, неперевершений талант Надії Ігнатьєвої понад п'ятдесят років освітлював сцену театру корифеїв. Шквал оплесків, море квітів супроводжували цю тендітну і милу жінку. "Люба Надіє Семенівно! – напишуть у пам’ятному адресі кропивничани. – Ми завжди пам’ятаємо Вас і ніжно-ніжно любимо, наша неповторна і яскрава Софія, Мотря, Тетяна, Василуца, Марія..."

Чи не варто нам, кіровоградцям, шанувальникам театральної родини, яка складалася з двох талановитих наших земляків, замислитись над тим, щоб встановити меморіальну дошку на будинку, де жили наші творці прекрасного – Н.Ігнатьєва та Г.Семенов?


26.06.2014