Пам'ять серця
(з архівної полиці)

Ольга Салоїд,
старший науковий співробітник
Державного архіву Кіровоградської області
Газета "Народне слово", 15 січня 2015 р., № 3 (3181), ст.7

(При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)
Спогади сивочолого ветерана про воєнне лихоліття є безцінним матеріалом для написання книг. Адже в них – сотні імен однополчан та бойових друзів, тисячі кілометрів фронтових доріг, втрата близьких, радість перемог, численні зустрічі й розлуки.

Дізнаємося про ці події в житті Миколи Платоновича Сівака з анкети та написаного ним власноруч спогаду, що зберігаються у фондах Державного архіву Кіровоградської області.

Микола Сівак народився 12 березня 1918 року в селі Могильне Гайворонського району, тут же закінчив середню школу. У 1938 році вступив до Київського університету, але не закінчив навчання. Микола Платонович – із покоління, долі якого не обминула страшна війна, події якої він описує у спогадах:

– Від Мінська годину їзди залізницею до військового містечка, де дислокувалась до Великої Вітчизняної війни наша артилерійська частина, що входила до складу ордена Леніна сотої стрілецької дивізії. Туди мене було покликано на дійсну військову службу. Солдати казали: служба як служба, цілий день навчались військовій справі, відбій – об одинадцятій ночі. Йшли звичайні армійські будні. Часто нас піднімали серед ночі по тривозі, а потім годину-дві давали «відбій». Нічого не викликало підозри про початок війни. Навіть у суботу, 21 червня 1941 року, завчасно мені видали «увольнительную» – документ на право бути відсутнім у частині 22 червня. Але відпочити не довелось…

О четвертій годині ранку – підйом, прозвучала бойова тривога. Думали – навчання. Але то була війна. Нам повідомили, що фашистська Німеччина напала на нашу країну і йдуть бої на кордоні. Ми зайняли оборону. День видався світлим, сонячним. Ще на світанку побачили на кордоні перші бойові літаки з білими хрестами на крилах. Вони несли смертельний вантаж – бомби – і скидали їх на мирне місто. Літаки робили багаторазові групові заходи. Скидали бомби і повертали на захід. Від вибухів, пожеж над Мінськом утворилися чорні хмари. Наші зенітки вели інтенсивний вогонь, але навала була такою важкою, що гітлерівські яструби, хоч і мали втрати, не припиняли бомбити місто і територію, де раніше були дислоковані частини Червоної Армії. Своєчасний відвід їх на нові рубежі дав можливість розвернутися і зайняти оборону. Солдати копали окопи, траншеї, а зенітники безперестанно вели вогонь по ворожих літаках.

У наш тил фашисти закидали своїх парашутистів – одягнутих у радянську форму офіцерів і солдатів – для диверсії, розвідки, щоб викликати паніку. Щоночі хтось запускав у небо освітлювальні ракети, що давало можливість ворогу вести вогонь по наших позиціях. Деяких гітлерівських розвідників вдавалось виловлювати і знищувати.

Мінськ під бомбардуванням перетворився у жахливе багаття – вночі нам було його видно з лінії оборони. З’являлися перші біженці з валізами, дитячими колясками, клунками. Дорослі йшли з дітьми на схід. І ми одержали наказ пропустити їх через лінію фронту.

Командир дивізії генерал-майор Іван Микитович Руссіянов перевіряв, як його підрозділи закріпилися і чи готові зустріти ворога. Нам випало велике випробування. Вже 26 червня німецькі танкові угрупування наближалися до Мінська. На дорозі їм стали ми – воїни-сотівці! Зустріли ворога біля Острошицького Городка і дали бій.

Артилерії у нас було обмаль, і за рекомендацією генерала Руссіянова ми готували солдатів-винищувачів танків. На їх озброєнні були пляшки з пальною сумішшю. Все це треба було поспішно підготувати. Що й було зроблено. Ці скляні гранати кидали бійці на ворожі танки, коли ті переходили окопи, у ту частину машин, де розташовані двигуни. Від цього вони й спалахували. Не всі, звичайно, бо тут і влучність, і витримка бійця, його мужність мали велике значення. І людських втрат з нашого боку було чимало. І все ж, коли танки припиняли наступ, наша піхота піднімалася в атаку.

Усі дні боїв були важкими. Ми відступали, хоронили забитих, несли з собою поранених. Гірко і боляче було відступати й втрачати своїх товаришів, але ми вирішили, що перемога буде за нами...

Сота стрілецька дивізія брала участь у боях за Єльню. Це перше місто, яке було відбите у ворога, за що дивізія була перейменована у Першу гвардійську. Згодом вона стала механізованим корпусом і брала участь в обороні Москви, розгромі німців під Сталінградом, звільненні України, взятті Будапешта і Відня. В Австрії, в Альпах, закінчила свій похід. Про це там і запис на обеліску, який було встановлено.


31.01.2015