Дружина ворога народу

Лариса Пасічник,
заступник начальника відділу археографії та використання документів
Державного архіву Кіровоградської області
Газета "Народне слово", 05 лютого 2015 р., № 6 (3184), ст.13

(При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

Поруч з будівлею Кіровоградського державного архіву, де зберігаються документальні свідчення злочинів тоталітаризму, височить новозбудований соборний храм Благовіщення Пресвятої Богородиці. І дзвін, який лунає погодинно, сприймається як молитва за упокій душ загиблих, безвинно покараних неправедною владою.

У фондах архіву зберігаються справи так званих ворогів народу, чиє життя, а також і життя їх родин знівечене пекельною репресивною машиною. Коли майбутнє подружжя бере церковний шлюб, то присягається в печалі та радості, в здоров’ї та недузі бути разом. Ті жінки, про чию стражденну долю дізнаєшся, гортаючи аркуші архівно-слідчих справ, на яких зображений герб радянської держави, залишилися вірними своїм обітницям перед Господом.

Тема політичних репресій 1930-х років, що розкриває люту боротьбу Країни Рад з класовим ворогом – представниками всіх соціальних верств, людьми різного віку, статі, – не лише трагічний період вітчизняної історії, а межа, що відділила життя від існування або смерті. Який зміст проглядається за страшною статистикою, що відображає втрати серед громадян СРСР у той період, стає зрозумілим, коли дізнаєшся про круги пекла, які пройшли рідні колишніх ІТРівців, вчителів, військовослужбовців, артистів, колгоспників, священнослужителів, робітників та лікарів. Переслідувань зазнавали дружини (чоловіки), діти, батьки, брати, сестри виявленого стараннями НКВСівців «ворога народу». Було зламано не одну гілку родинного дерева, знищували і крону, і коріння. У справах засуджених зазначалося, що строк „ув’язнення в концтаборі триватиме до закінчення громадянської війни”. Покарання не обмежувалося хронологічними рамками.

Тоталітарна держава у 1920-1930-х роках спрямовувала боротьбу проти „чуждого элемента”, насамперед селянства. Знищення куркульства як класу призвело до масового зубожіння, втрати віками сформованого почуття господаря, понівечення життя людей та трагедії – Голодомору на початку 1930-х.

Пелагея Флуєрар, 40-річна домогосподарка із села Паліївки Маловисківського району, 17 травня 1930 року отримала вирок Зінов’євського окружного суду за статтею 54-10 ч.І КК УРСР, яка відображена майже в кожній справі репресованих. Позбавили жінку волі на 4 роки з позбавленням у громадянських правах на п’ять років та трирічним засланням за те, що вона – дружина „бандита Завгороднього, який є противником радянської влади”, як вказано у документі. Значно обтяжувало вину Пелагеї Флуєрар і те, що вона виступила за повернення селянам відібраних у них (усуспільнених) коней та посівматеріалу. До того ж, мала співчуття до розкуркулених та висланих за межі України односельців. Верховний Суд УРСР зменшив строк перебування жінки в ув’язненні до двох років, позбавивши громадянських прав на три роки. Реабілітовано засуджену вже за часів незалежності України, в 1993 році. Невідомо, скільки Пелагея Флуєрар прожила після того, як потрапила до табору, але весь той час вона мала статус „зечки” та зранену душу.

До сибірських таборів на трирічне ув’язнення було етаповано у 1930 році мешканку Устинівського району Євдокію Савівну Кучеренко. У 1935 році – працівницю радгоспу „Червоний маяк” Катерину Іларіонівну Тряпіцину. Родичі 32-річної Євдокії, як записано рукою слідчого, помстилися за власне розкуркулення, розваливши колгосп. Справу заарештованої жінки вели у «самобутній» спосіб: досудового розслідування не проводили.

Чоловіка Катерини Тряпіциної, робітника елеватора, було заарештовано за кілька днів до того. Вони, бідняки, не позбавлені виборчих прав, звинувачувалися в проведенні антирадянської агітації, що безпосередньо впливало на хід соціалістичного будівництва на селі. Прокуратура Кіровоградської області зняла з Катерини Тряпіциної ці безпідставні обвинувачення лише в 1990 році.

Десять років – значний відтинок життя людини. За цей час дитина, підліток, зріла людина переходять в іншу вікову категорію. Дружини ворогів народу після проведеного „слідства”, що тривало іноді 10 днів, потрапляли до виправно-трудових таборів Воркути, Магадана, Казахстану, Сибіру, будучи засудженими на термін до 10 років. Сумнозвісний оперативний наказ народного комісара внутрішніх справ СРСР Єжова від 15 серпня 1937 року № 00486 „Про репресії щодо дружин зрадників батьківщини, членів право-троцькістських шпигунсько-диверсійних організацій” узаконював розгортання широкомасштабних каральних дій. Цей документ вражає своєю аморальністю, адже арешту підлягали також жінки, які були розлучені зі своїми чоловіками, виявленими як вороги народу, та навіть матері немовлят. Злочинний наказ регламентував термін перебування в ув’язненні дружин „обеззброєних” ворогів. Не менше 5-8 років ці жінки повинні були „перевиховуватися” у нелюдських умовах. Але практика виходила поза встановлену норму, про що свідчить 10-річний термін покарання, винесений унікальними судовими інстанціями, так званими трійками. Фарисейські особливі трійки при обласних управліннях НКВС виносили вироки за відсутності обвинувачених, і засудженим іноді зачитували рішення відносно їх подальшої долі вже після прибуття до місць ув’язнення.

Таке випробування випало на долю 50-річної медсестри кіровської тюрми, дружини Володимира Петровича Флоріна, дворянина, а на момент його арешту – робітника, позбавленого виборчих прав, Ірми Христианівни Клейн; 20-річної працівниці комунвідділу Кіровської міської ради, дружини військовослужбовця О.В.Головка – Інни Еміліївни Шпрінгер; 34-річної секретаря, дружини інспектора комітету фізкультури Віктора Євдокимовича Грузицького – Марії Михайлівни Стороженко; 40-річної домогосподарки, дружини механіка гаража заводу „Більшовик” Ірини Григорівни Лопухіної. Спільними в архівно-слідчих справах названих мешканок міста Кірове (майбутнього Кіровограда) є рік, термін покарання та статті кримінального кодексу. Відмінність полягає в анкетних даних та позбавлених глузду обвинуваченнях. Інна Головко-Шпрінгер, яку завдяки наполегливим листам рідних на ім’я Лаврентія Берії звільнили через 3 роки після прибуття до в’ятського табору, начебто мала зв’язок з націоналістами, які намагалися своєю антирадянською діяльністю „підірвати суспільний лад”, зокрема з пастором Беком. Насправді останній помер, коли Інні Еміліївні виповнилося лише 5 років.

Чоловік реабілітованої через 8 років після прибуття до табору Марії Стороженко Віктор Грузицький, інструктор фізкультури, начебто займався шкідницькою діяльністю. Опис його злочину знаходимо в справі: „Лица, не сдавшие нормы ГТО, получали документы о сдаче, тем самым давал стране не подготовленных людей в военном деле”.

Механік Іван Протасович Лопухін - з розкуркулених, чоловік засудженої Ірини Григорівни, начебто мав намір фізично знищити керівників партії та уряду. Злочинний план не став реальністю, тому що після місячного перебування за гратами Лопухін загинув, отримавши розстрільний вирок. Тоді на допиті вдови Лопухіної, яка пройде через десять каторжних років і доживатиме віку після реабілітації в 1957 році в Кіровограді, ставили запитання, що містило в собі склад злочину тисяч заарештованих, – чому вона „не повідомила органи про контрреволюційну діяльність свого чоловіка”? Це вирішальне „чому” в подальшому визначало статтю кримінальної відповідальності. Нова мораль, яку утверджували творці нового суспільства, не заперечувала доносительство на рідних і близьких людей.

Марія Стороженко відбувала покарання у відомому Акмолинському таборі для дружин зрадників батьківщини під Карагандою, який за період свого функціонування з 1938 по 1953 рік переламав тисячі життів та став, як і жіночі табори – Темляківський (поблизу Нижнього Новгорода), Темніковський (у Мордовії), Джангірський (у Киргизії), частиною жахливого архіпелагу ГУЛАГ.

У Акмолинському утримувалося 8 тисяч ув’язнених, більшість з яких складали члени «ворогів народу». До цього табору доправляли і дітей дошкільного віку, порушуючи той самий наказ № 00486, яким дозволялося застосування репресивних заходів до дітей ворогів народу, котрим виповнилося п’ятнадцять років. Непримиренна боротьба порушувала встановлену норму. Акмолинський табір відзначався суворим режимом, тут було посилено охорону, введено обмеження або і відсутність листування. Тисячі справ засуджених мали літери ТФ – ознака важкої фізичної праці. Серед акмолинських бранок були і артистка Кіра Андронікашвілі, дружина розстріляного „японського шпигуна” - письменника Бориса Пільняка, і дружина та донька розстріляного радянського діяча, першого, кого нагородили орденом Леніна, - Авеля Єнукідзе.

Про боротьбу за виживання, жорстоке фізичне катування, моральне знущання та приниження жінок в таборах, де вони, на переконання адміністрації, ніхто і ніщо, широкому загалу стало відомо через твори колишніх в’язнів ГУЛАГу: Варлама Шаламова „Колимські оповідання”, Бориса Ширяєва „Неугасимая лампада” та нашої сучасниці, доньки засуджених батьків Лесі Романчук „Лицарі любові і надії”. Це пропущена через власну душу, неприкрита правда про велич і ницість людини не лише розкриває те, що приховувалося раніше, але й застерігає від забуття. Журналіст Володимир Ардаєв, син репресованих батьків, писав, що через період кривавих 1937-1938 років пройшло не менше 18 тисяч дружин ворогів народу, із розорених сімей „викинуто” 25 тисяч дітей.

Є документи, які й нині страшно тримати в руках, незважаючи на їх майже вісімдесятирічну давнину. Вони свідчать, що для величезної армії борців з контрреволюцією не існувало поняття „слабка стать”, дана категорія не вписувалася в радянську дійсність. У грудні 1937-го – в січні 1938 року, відповідно до рішення наркома внутрішніх справ комісара держбезпеки Єжова і прокурора СРСР Вишинського, мешканки м. Кірове домогосподарки Катерина Адамівна Шредер (49 років), Лідія Іванівна Еннер (57 років), Люцина Фердинандівна Шредер (54 роки), робітниця заводу „Червона зірка” Наталія Олексіївна Гавришевська (42 роки) були розстріляні. Невеличкий аркуш паперу з повідомленням про виконання звірячого вироку – немов доказ волаючого беззаконня, що призвів до трагічного фіналу людського життя. Рідним Наталії Гавришевської повідомили, що вона померла від хвороби в 1947 році, після 10 років від дати її дійсної загибелі. Вищу міру соціального захисту застосовували до дружин виявлених та своєчасно ізольованих «ворогів народу». Жінки разом чи окремо зі своїми чоловіками (на яку версію вистачало уяви слідчого) вели антирадянську пропаганду, листувалися із закордонною буржуазією, співпрацювали з іноземною розвідкою, належали до підпільних підривних або релігійних організацій, прославляли фашистську Німеччину. Вражає майже кожний запис, що містить обвинувальний акт, який повинен свідчити про ретельну роботу над виявленням складу злочину. У справі Шредер Люцини Фердинандівни – мешканки Єлисаветграда з 1897 року, доньки водія трамваю та дружини теслі, колишнього власника похоронного бюро – знаходимо беззаперечний доказ: „Окружение (заарештованої - Л.П.) общалось друг с другом, используя слово „господин”, судя по этому, организация явно контрреволюционная”. І лише в кінці 1957 року встановлено істину. Верховний Суд УРСР своєю ухвалою закрив кримінальну справу по обвинуваченню страчених жінок, виявлених як членів підривної організації, довівши недоказовість їх злочинів та відмінивши смертний вирок, винесений кіровським правосуддям.

Аналогічну ухвалу було винесено і після перегляду справ розстріляних дружин ворогів народу Катерини Флорінівни Менягло, Стефанії Гнатівни Мельникової.

Часто нещасні жінки автоматично «ставали членами» націоналістичних організацій: українських, німецьких, польських, болгарських, єврейських тощо. Їх бездоказово відносили до резидентів іноземних розвідок. Міжнародна контрреволюція, як в цьому намагалися запевнити служаки сталінського режиму, через свої численні підривні центри, що створювалися на території сучасної Кіровоградщини, «вела активну боротьбу» з радянським ладом.

Коли хвилі Великого терору розливалися по країні, в цей же час створювалася картина загального благоденства з оптимістичними кінокартинами, з перевиконанням планів п’ятирічок, з міфом про загальне схваленням курсу партії та уряду, з майже перемогою над капіталізмом. Паралельно з цим світом існував і інший, де ешелони вивозили в суворі краї нових арештанток, дітей примушували відмовлятися від своїх батьків, слідчі цілодобово вели допити підозрюваних у антирадянській діяльності, ночами розстрілювали жінок, вина котрих полягала в тому, що вони мали тавро члена родини «ворога народу» або «зрадника батьківщини».

Історія, що розкриває механізм боротьби з класовим ворогом в радянській державі, з огляду на високу концентрації людського горя та страждання не може відійти в забуття. І які б нові виклики не стояли перед сучасниками, наше право та обов’язок - знати правду, а також вшановувати пам’ять безвинно постраждалих.


17.02.2015