Яскульський та його справа

Лариса Пасічник,
головний спеціаліст відділу інформації та використання документів Держархіву Кіровоградської області
Газета "Наше місто" від 17.03.2011 р., № 11 (67), ст.4 та від 24.03.2011 р., № 12 (68), ст.4

(Усі авторські права на статтю захищено.
При передрукуванні та використанні матеріалу
посилання на Державний архів Кіровоградської області обов'язкове)

18 жовтня 1911 року читачі популярної в Єлисаветграді газети "Голос Юга", отримавши її черговий номер, дізналися про смерть Владислава Альбертовича Яскульського. Численні некрологи свідчили, що ця людина була відомою та шанованою і за межами нашого повітового міста.

Машинобудівний та чавуноливарний завод Яскульського з відділеннями в Баку, Києві, Москві, Омську мав добру тридцятилітню репутацію серед промисловців і ділових людей не тільки на півдні Російської імперії, хоча конкуренцію створювали солідні виробництва, зокрема, єлисаветградське підприємство братів Ельворті.

Перша сторінка "Голоса Юга" того жовтневого дня вміщувала повідомлення дружини Яскульського – Марії Семенівни польською і російською мовами про дату відправи служби в костелі та поховання померлого, слова скорботи від його братів і сестер, співзасновників акціонерного товариства (яким став завод), майстрів і робітників слюсарного, токарного, ковальського, столярного, ливарного цехів заводу, а також "Єлисаветградського товариства заохочення конярства".

За відсутності детальної інформації неможливо відновити повний життєпис Яскульського, але обсяг відомостей, доступний для ознайомлення, складає враження про особистість непересічну, талановиту, щиру. За свій 60-літній вік Яскульський зміг створити власну справу, що зробила його відомим і заможним, набути авторитету та поваги серед людей, з якими спілкувався. Швидкий розвиток тяжкої онкологічної хвороби обірвав його життя. Місцеві лікарі не змогли поставити точний діагноз, вже в Москві стало відомо про дійсний стан хворого і неефективність проведення операції. Але людям іноді притаманно сподіватися на краще навіть у безвиході. До Єлисаветграда було запрошено знаного хірурга Редигера, який прооперував хворого. В перші післяопераційні дні його стан обнадіював, але на четверту добу Яскульського не стало.

Газети повідомляли, що траурна процесія розтягнулася на декілька міських кварталів. У натовпі людей були ксьондзи з Кривого Рогу, Катеринослава, Одеси, робітники заводу разом із сім'ями, представники заводу Ельворті, а також Імператорського московського скакового товариства (москвичі, шануючи пам'ять померлого, привезли вінок із срібла).

Яскульський був людиною дієвою. До Єлисаветграда потрапив у 1878 році з Галичини, розпочинав простим робітником у Г.Когона – власника невеликого млина. Згодом почав удосконалювати технологію млинарського процесу. Проживши рік у нашому місті, за допомогою дружини відкрив по вулиці Петровській майстерню млинарського обладнання, що розрослася до розмірів одного з крупних заводів сільськогосподарського машинобудування в нашому краї.

Статистичні дані про фабрично-заводську промисловість України в 1900 році свідчать, що Херсонська губернія (до якої належав Елисаветград) займала перше місце за кількістю підприємств з обробітку металу та друге, поступившись Катеринославській, за кількістю робітників. В губернії налічувалося три чавуноливарних заводи, які виробили продукцію на суму 43,7 тисячі рублів. Згадана статистика формувалася також і з використанням даних по заводу Яскульського. До Єлисаветграда, на вулицю Вокзальну, 29, де була його контора, надходили замовлення з Варшави, Любліна, Челябінська, Саратова, Ростова, Могильова, Тирасполя, Євпаторії, Харкова, Кам'янця-Подільського, З довідкових цін на роботу майстрів і чорноробів, встановлених по Єлисаветграду в січні 1898 року, відомо, що ковалі отримували 1 рубль 50 копійок, слюсарі – 1,80-2, чорнороби – 70 копійок. Найвища поденна оплата деяких робітників Яскульського в 1900-1903 роках становила від 8 до 11,40. Існувала система нарахування штрафів. Документи за 1901 рік описують їх види та їх "розцінки": за півдня прогулу – 50-65 копійок; неслухняність – 25-50; балощі – 20-50; куріння –25-50; пияцтво, самостійну роботу, псування інструментів – по 50 копійок.

У 1906 році, коли єлисаветградські підприємства на запит управи надавали відомості про кількість робітників, які досягли 25-літнього віку, стало відомо, що на заводі Яскульського таких – 75 чоловік (найбільше у порівнянні з підприємствами Бургарда, Краузе, Кесслера, а також Ельворті).

Завод Яскульського був акціонерним товариством: 500 паїв по 1 тисячі рублів складали основний капітал, тому правління готувало до чергових загальних зборів пайовиків річні звіти. Так, у 1902 році, як про це звітувало правління, витрати на матеріали складали 131 283 73 рублів, заробітну плату службовцям – 9 987 90 рублів, робітникам – 58 843 26 рублів.

Владислава Яскульського знали не тільки як "крупного заводчика, способствовавшего развитию местной промышленности", за визначенням газет, але і як власника зразкових стаєнь. Ім'я єлисаветградського промисловця було добре відоме серед російських кіннозаводчиків. Не раз він повертався з нагородами з Москви, Петербурга, де проводилися всеросійські скачки. Найбільш врожайним на нагороди та виграші був період з 1904 по 1910 роки. "Память о Яскульском еще долго будет жить среди всех людей, которые приходили с ним в соприкосновение. За что я особенно ценил его – это за терпимость, с которой он относился к людям различных национальностей. Это поражает в наше время национальной розни и вражды", – писав М.Ширман, 16 років пропрацювавши у Яскульського заводським лікарем. Родина Владислава Альбертовича направляла пожертвування на рахунок католицьких, православних та іудейських благодійних товариств, що було серед забезпечених єлисаветградців не дуже розповсюдженою практикою. Після смерті Яскульського, для вшанування його пам'яті, окремі городяни почали надсилати свої кошти католицьким товариствам. Дружина Яскульського продовжувала благодійництво і в 1917 році. Протягом року міській комісії з організації народних читань безкоштовно надавалося приміщення їдальні заводу Яскульського для проведення семи лекцій. Розповідями про країни Європи, сучасних письменників підвищувався культурно-освітній рівень робітників різних підприємств.

За словами сучасників Яскульського, він міг зробити зауваження підлеглим, не принижуючи їх гідності, відзначався коректністю та чуйністю. М.Ширман описав, як в останні дні свого життя знесилений Яскульський цікавився, чи підготували платню робітникам, чи потурбувалися про фельдшерів та лікарів, які чергували біля нього. Хірург Редигер, перебуваючи в Єлисаветграді, після Яскульського прооперував (безкоштовно) ще одного хворого в лікарні товариства Червоного Хреста. Владислав Альбертович відзначив, що радий з того, що своєю хворобою може зробити комусь добро. Маючи добрий статок, Яскульський жив скромно. Підтвердження цьому – в сумах коштів, які витрачалися ним на утримання дому.

Корінні соціально-політичні зрушення 1917 році, з деяким запізненням дійшли до Єлисаветграда.

В книзі "Годи борьбы" 1927 року видання, яка описує встановлення радянської влади на Зінов'євщині, вказується, що Єлисаветград був занурений в глибоку "політичну сплячку" та "через політичну незрілість пролетаріту Єлисаветградщина доволі мляво тягнулася в хвості мерехтливих подій". Із загостренням ситуації в місті, коли прокотилася хвиля заворушень та погромів, управа звернулася до містян із закликом протистояти підбурюванням темних сил, посилити охорону міста. В листопаді 1917 року відбулися загальні збори робітників заводу Яскульського, де було прийнято рішення про участь в порайонному нічному обході міста. Відносно створення Червоної гвардії в документі вказувалося, що робітники "проти як такої, тому що мають довіру до революційної армії, до того ж, в теперішній момент зброя необхідна для фронту". В 1918 році завод не припиняв роботу, хоча події розвивалися критично. Стаття "Положення промисловості нашого району", опублікована в лютневому номері газети "Голос Юга" за 1918 р., розкривала причини небувалої кризи, що охопила виробництво: відсутність сировини та палива, заборона вивозу готової продукції, низька продуктивність праці при завищеній заробітній платі. Ці чинники звели сільськогосподарське машинобудування нанівець. "России в целом и даже Украине в отдельности грозит машинный голод и безработица со всеми ее тяжелыми последствиями", – робив песимістичний висновок автор статті.

Вирішення складних заводських проблем в умовах змін влади випало на долю Якова Миколайовича Левицького, який в 1916 році отримав від правління товариства (завод Яскульського) довіреність на повне керівництво підриємством. Без сумніву, зберегти виробництво в ті буремні роки було непросто. Директорові-розпорядникові нерідко доводилося від'їжджати з міста, і на цей час Левицький "перевірював" управління інженерові-технологові Михайлу Федоровичу Пивовару та Марії Семенівні Яскульській, як зафіксовано в документах, завірених нотаріусом – князем Ерістовим від 16 червня та 27 серпня 1918 року. Левицький пройшов випробування, типові для "старорежимних" спеціалістів. Робітники заводу на початку травня 1919 року направили звернення до Єлисаветградського виконкому ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, в якому виклали своє занепокоєння арештом Левицького. За вказівкою влади, як написано в документі, в Олександрівці було заарештовано інженера Я.М.Левицького за обвинуваченням в контрреволюційних діях. Робітники категорично заявляли, що за Яковом Миколайовичем "не наблюдалися контрреволюційні діяння" та вимагали, щоб місцева влада терміново розібралася у його справі, знявши нічим не обгрунтовані обвинувачення.

Через місяць на порядку денному чергових загальних зборів заводських майстрів і робітників серед інших питань значилася і "реквізація" квартири М. Яскульської. Рішення – в одному реченні: заслухавши доповідь, прийняти до відома. Звертає увагу відсутність будь-яких обвинувачень, різкої характеристики на адресу "колишніх", як це траплялося за подібних обставин.

В 1919 році завод було націоналізовано. Спільне засідання представників місцевого Раднаркому та всіх єлисаветградських заводських комітетів вирішувало, які заводи будуть забезпечуватися засобами виробництва, а які підлягають закриттю. Дійшли спільного висновку: завод Ельворті відновить свою роботу, три заводи, серед яких і Яскульського, отримають сировину та матеріал. Колективні робітничі рішення в 1919-1920 роках підтверджували намагання зберегти виробництво. При цьому підкреслювалася необхідність повної оплати робітникам, згідно з тарифними ставками, а тим, які певний час не будуть задіяні у виробництві, виплачувати половину ставки. Справедливим має бути встановлення черговості роботи працюючих і непрацюючих. Службовці, які вимушені знаходитися на підприємстві "все время затруднительного положения", без винятку, отримають дві третини жалування.

Безперечно, є добре розуміння, що підприємство Яскульського за період свого існування як за життя його засновника, так і після його смерті, не відповідало утопічним проектам і не було позбавленим невдач та конфліктності між адміністрацією і робітниками. Про це красномовно свідчать дописи на сторінках газети "Труд" за 1910 рік. Головним для історії залишається те, що людина своїм талантом, зусиллями створила виробництво, яке розвивало промисловість нашого краю. А також те, що ця людина заслуговувала доброго ставлення до себе сучасників і століття потому привертає відповідну увагу.