Лариса Пасічник,
головний спеціаліст відділу інформації та використання документів Державного архіву Кіровоградської області
Газета "Народне слово", 28 лютого 2013 р., № 9 (3079), ст.7

Солдатські історії – це війна, яка залишилася в серці кожного, хто долучився якимось чином до найтрагічнішої події ХХ століття. Побачена на власні очі, „відболена серцем”, окопна правда розкрита тими, хто уцілів у кривавому лихолітті. Такі історії набирали різноманітних форм: це були чи то розповіді онукам, чи то твори мистецтва, над якими час невладний.

„Мне все это по-прежнему видится в кровавом, заторможенно-невразумительном тумане – как оно и отразилось тогда в нашем горячечном сознании, изнуренном боями, опасностью”, – згадував епізоди своєї фронтової молодості колишній офіцер, лауреат Ленінської премії, Герой Соціалістичної Праці, білоруський письменник Василь Володимирович Биков у своїй статті „Обеліск у Северинці”, опублікованій „Літературною газетою” напередодні 40-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною. З фронтового фото на газетній сторінці дивиться молодий офіцер, на гімнастерці якого – нашивки про поранення. Смерть дуже близько підійшла до 20-річного лейтенанта на засніженому полі під Кіровоградом у перші січневі дні 1944 року. А назва українського села невимовним горем увірвалася до батьківської хати на Вітебщині.

На початку 1944 року війська 2-го Українського фронту перейшли в наступ під Кіровоградом. Танкісти генерала Ротмістрова прорвали німецьку оборону, і дивізія, в якій служив випускник Саратовського піхотного училища Василь Биков, повинна була розширювати прорив. Наступали переважно вночі, а вдень обстрілювали укріплення ворога, рятуючись від бомбардування, яке не припинялося. Неочікувано із заростей кукурудзи скупчення німецьких танків почало обстріл колони радянських воїнів. За трасуючим шквалом кулеметного вогню заревіли мотори танків, і з’явилася піхота противника. Зав’язався нерівний бій. Биков отримав поранення в ногу. Кинута ним вибухівка не досягла цілі, неушкоджений німецький танк проповз біля Василя Володимировича, вдавлюючи своїми траками поли його простреленої шинелі у кришиво зі снігу та землі. Ще мить – і не були б написані для людства „Альпійська балада”, „Третя ракета”, „Вовча зграя”, „Обеліск”, „Сотніков”, „Знак біди”, „Кар’єр”. Не були б зняті на їх основі художні фільми, які принесли визнання своїм творцям, а глядачам відкривали не тільки офіційну, а напрочуд людяну, зворушливо правдиву сторону війни. А тоді, зимової ночі передостаннього року війни, для Василя Бикова час змінив свій вимір: став безкінечним.

Лейтенант, звільнивши чобіт від крові, за допомогою санінструктора дістався до села, там провів ніч у хаті священика, де зібрали й інших поранених. А вранці Бикову довелося разом з такими ж покаліченими, знесиленими, стікаючими кров’ю знов „залечь в цепь”, тримати оборону села, пережити обстріл „юнкерсів”. Він ледь не загинув у полковій санчастині, до якої дібрався з останніх сил, коли розпочалося чергове бомбардування і від вибуху повилітали двері й вікна у хаті. Ті декілька днів, в які життя та смерть були розділені тоненькою межею, письменник потім відтворив у повісті „Мертвим не боляче”. Страшна проза. І тим більше читач замислюється над питаннями про гідність і честь, про патріотизм і безглуздя війни, що події цієї повісті розгортаються в знайомих для кожного кіровоградця місцях.

У кровопролитних січневих боях під Кіровоградом, як зазначав Биков, загинув майже весь його батальйон, можливо, навіть і весь полк. Тут навічно залишилися його ротний лейтенант Миргород, командир батальйону капітан Смирнов, командир полку майор Казарян. Ховали загиблих, коли фронт відкотився до річки Буг, а зі степу зійшов сніг. Місцеві жителі зібрали останки бійців і звезли їх у братську могилу в селі Северинці. Мабуть, була знайдена і польова сумка Бикова, який перебував у цей час на лікуванні у знам’янському та олександрійському госпіталях. Знахідка могла навести на думку, що й сам хазяїн сумки загинув, тому на його батьківщину полетіла похоронка. Згодом біля братської могили виріс обеліск, а у довгому списку полеглих значилося ім’я і Василя Бикова.

З плином часу, як розмірковував письменник, визріла впевненість, що принесені жертви не даремні. Бої з німецькими танками здержували маневр сил ворога, це допомогло ударній групі наших військ під командуванням генерала Ротмістрова підійти до Кіровограда та примусити противника відступати. 1944 рік був особливим для поневоленої України, адже в жовтні вже вся її територія була визволена від окупантів.

Про одну з солдатських історій в життєписі відомого письменника, пов’язану з нашим краєм, розповідала своїм учням, а також відвідувачам створеного нею історико-краєзнавчого музею села Велика Северинка Кіровоградського району відмінник народної освіти УРСР Ліза Дмитрівна Сергієнко. Понад 30 років тому вона, вчитель історії за фахом, залучила до пошукової роботи своїх вихованців. Проведені дослідження, листування, зустрічі з ветеранами-фронтовиками та з рідними загиблих воїнів допомогли зібрати значний краєзнавчий матеріал. Серед документів особового фонду Лізи Дмитрівни, переданих до Державного архіву Кіровоградської області, – спогади Василя Володимировича про січневі події 1944 року, пережиті ним на Кіровоградщині, його книга „Мертвим не боляче” з дарчим написом автора, фотографія, на якій зняті Биков, Сергієнко та великосеверинівські пошуковці.

Латвійський письменник Віліс Лацис вважав, що доля людини – це ріка, яка поповнюється струмками-історіями. Багатим на події було повоєнне життя Василя Бикова. Він, визволитель Югославії, Румунії, Болгарії, Австрії від німецьких загарбників, військову форму зняв через 10 років після переможного травня 1945 року. Але перші оповідання про війну, яку бачив своїми очима, на якій втратив фронтових друзів, на якій пролив і свою кров, були написані ним у 1947 році. Вся літературна творчість письменника присвячена відображенню незабутнього, чим наповнила його душу Велика Вітчизняна, того „навечно оставшегося в далеком твоем прошлом, воскресить которое не в состоянии никто, кроме твоей не мутнеющей с годами памяти” (як розмірковує герой його повісті „Вовча зграя”).

Окопна правда Василя Бикова, трансформована в його твори, викликала несхвальне сприйняття у цензорів – не завжди правда про війну виявлялася бравурно-переможною. Але талант перемагав, про що свідчило присудження Державної та Ленінської премій, депутатство у Верховній Раді БРСР, шана читачів. Середина 1990-х років ускладнила життя письменника: в пресі розгорнулося цькування знаного літератора, фронтовика. У 2002 році він навіть, намагаючись відсторонитись від нападів, емігрував до Чехії. Тодішній президент цієї країни Вацлав Гавел особисто взяв участь в організації переїзду Василя Володимировича до його країни. Недовгий строк відміряла доля Бикову на чужині: 22 червня (знакова дата для фронтовиків!) 2003 року в реанімаційному відділенні Мінського онкологічного госпіталю закінчився його земний шлях.

Твори колишнього фронтовика Василя Володимировича Бикова, якому судилося воювати на передньому краї Великої Вітчизняної, перекладено п’ятдесятьма мовами світу. Серед даного духовного спадку білоруського письменника – і література, народжена талантом людини, яка проливала свою кров на кіровоградській землі.

---