Колєчкін Вадим Петрович,
к.і.н.,провідний науковий співробітник відділу археографії та використання документів

28 жовтня 1944 р. війська 4-го Українського фронту у ході Східно-Карпатської наступальної операції вибили німців з угорського міста Чоп, завершивши звільнення Закарпаття. Цей день навіки увійшов до історичних анналів як День визволення України від німецько-фашистських загарбників.

Нелегкий шлях до цього дня тривав більш ніж 1,5 роки. Розпочався він у лютому 1943 р., коли після Сталінградської битви Червона армія перейшла у загальний наступ. 15 лютого 1943 р. війська Воронезького фронту визволили Харків, 17-19 лютого війська Південного та Південно-Західного фронтів вишли на р. Міус. Проте німецьке командування не збиралося віддавати Україну без боротьби і в середині березня потужним контрударом німці відбили Харків.

Відновилося звільнення лише в ході Курської битви – 23 серпня радянські війська вдруге звільнили колишню столицю УРСР. У середині серпня почалося звільнення Донбасу. 8 вересня 1943 радянські війська очистили від окупантів центр регіону – м.Сталіне – сучасний Донецьк.

На початку вересня 1943 року п’ять фронтів Червоної Армії – Центральний генерала К.Рокоссовського, Воронезький фронт генерала І.Ватутіна, Степовий генерала І Конєва, Південно-Західний генерала Р.Малиновського та Південний генерала І.Толбухіна - розпочали стрімкий ривок до Дніпра. Німецьке командування змогло на власній шкурі відчути все непридатність для оборонних дій степових та лісостепових просторів України. Через відсутність великих лісових масивів, гір та великих водних перешкод надійної оброни створити не вдавалося і радянські танкові та механізовані з’єднання постійно знаходили шлях на оперативний простір у тилах німецьких військ. Тому німецьке командування намагалося якомога швидше вивести війська до Дніпра та річки Молочної, на правих берегах яких можна було створити потужну лінію оборони. Група армій «Південь» фельдмаршала фон Манштейна та група армій «А» фельмаршала Клюге з румунськими військами встигли сховатися за річки, але створити суцільну лінію оборони не змогли.

Наприкінці вересня війська радянських фронтів вийшли розпочали форсування Дніпра. Командири і штаби намічали райони можливого форсування, організовували збір місцевих і підручних переправних засобів. На візках і автомашинах звозилися рибальські човни, колоди, порожні бочки, мотузки, дріт — усе, що могло стати в нагоді при переправі. З тилу підтягувалися спеціальні понтонні частини. Не чекаючи підходу спеціальних засобів, війська переправлялися на плотах з колод і дошок, на поромах, побудованих з порожніх залізних бочок, на плащ-наметах, набитих сіном і соломою. У ряді місць використовувалися рибальські човни і катери, підготовлені партизанами. З підходом понтонних частин швидко наводилися мости, по яких перекидалися на інший берег артилерія і танки. Німецькі війська шалено контратакували, але радянські воїни відстояли і розширили більшість плацдармів на правому березі Дніпра. Єдиною ділянкою лівого берега, яку утримав вермахт, залишився плацдарм в районі Нікополя.

В листопаді-грудні 1943 р. радянські війська продовжили наступ. Війська Центрального та Воронезького фронтів визволили 6 листопада столицю України м.Київ, згодом – Житомир. Але німецький контрнаступ змусив радянські війська відступити до Києва. Степовий фронт намагався пробитися до Кривого Рогу, але контратаки ворожих танків та авіації не дали розвинути наступ. Лише у грудні 1943 р. фронт продовжив просування вперед, звільнивши районні центри Знам’янка та Олександрія. П’ять разів війська Південно-Західного та Південного фронтів намагалися ліквідувати Нікопольський плацдарм, але всі п’ять спроб розбилися через стійку оборону ворожих військ.

20 листопада 1943 р. радянські фронти були перейменовані – Центральний фронт став 1-м Білоруським, Воронезький – 1-м Українським, Степовий – 2-м Українським, Південно-Західний – 3-м і Південний -4м Українським. Швидкий наступ потребував і швидкого поповнення частин. Але чекати підкріплення з тилу не було часу і радянське командування змушене було вдатися до жорстокого заходу. Фронти поповнювалися живою силою з сіл ті міст, які були щойно визволені. До лав Червоної армії ставали колишні оточенці, полонені, молодь, яка за час війни досягла 17-18 річного віку, чоловіки старші за 40 років, які могли тримати зброю. Військові комісаріати не встигали ставити призовників на облік, часто вони гинули раніше, ніж на них заводилися картки. Але за рахунок них радянська армія продовжувала невпинно просуватися уперед. Німці постійно недоотримували поповнення, їхні дивізії поступово зводилися у бойові групи, бойовий склад зменшувався. Створити суцільну лінію оборони ворог не встигав і радянська піхота завдяки своїй чисельності постійно знаходила шпарини у ворожій обороні, або видавлювала німецькі підрозділи з населених пунктів.

Німецьке командування сподівалося на перепочинок, враховуючи стрімке просування вперед радянських військ, подовшення їх комунікацій, великі втрати у живій силі та техніці, відносно теплу та вологу зиму, яка ускладнювала постачання радянських військ. Проте радянське командування, поповнюючи бойові підрозділи за рахунок населення визволених областей, вирішило продовжити наступ і взимку, аби до весни вигнати німців з визначних сільськогосподарських територій та зруйнувати надії німецького командування на підготовку контрнаступу.

Наприкінці грудня 1943 р. розпочалася Житомирсько-Бердичівська наступальна операція, у січні 1944 – Кіровоградська. Дії 1-го і 2-го Українського фронтів мали на меті вийти назустріч одне одному у район Умані і замкнуті кільце навколо головних сил групи армій «Південь». Проте, не зважаючи на суттєве просування уперед, визволення багатьох обласних і районних центрів, наступ радянських військ був зупинений німцями. Провалилася і чергова спроба ліквідації Нікопольського плацдарму, яку здійснили 3-й і 4-й Українські фронти у січні 1944 р. Лише у лютому радянським військам вдалося остаточно поховати сподівання німецького командування на відновлення Східного Валу по Дніпру. У ході Корсунь-Шевченківської операції радянські війська ліквідували Миронівсько-Звенигородський виступ лінії фронту, а у ході Нікопольсько-Криворозької операції нарешті ліквідували Нікопольский плацдарм.

З початком весни, після двотижневого перепочинку та поповнення 1-й, 2-й та 3-й Українські фронти продовжили визволення Правобережної України. 1-й Український прорвався до передгір’їв Карпат і розсік групу армій «Південь» навпіл. 1-ша танкова армія німців ледве вирвалася з оточення, втративши значну частину солдат та техніки. 2-й Український фронт стрімко просуваючись в умовах весняного бездоріжжя, визволив Умань і до кінця березня 1944 р. переніс бойові дії на територію Молдавії. 3-й Український фронт визволив Миколаїв та Одесу і захопив плацдарм на західному березі р.Прут.

8 квітня 1944 р. 4-й Українский фронт розпочав визволення Криму. Вже на початку травня війська 4-го Українского та Північно-Кавказького фронтів вийшли до зовнішніх обводів Севастополя, а 9 травня після триденного штурму місто було зайняте радянськими військами. Близько 70 тис. німецьких та румунських вояків, які не встигли евакуюватися, потрапили у полон.

У липні 1944 1-й та 4-й Українські фронти розпочали звільнення Карпатської України. Тепер радянські війська мали значну перевагу у чисельності і вирішальну у кількості бойової техніки. Встояти перед лавиною сталі і вогню німецькі війська не змогли і до вересня 1944 р. радянські війська стояли вже під Краковом та Варшавою. У вересні 1944 р. 4-й Український розпочав Східно-Карпатську наступальну операцію і 28 жовтня 1944 р. завершив визволення Закарпаття.

Ціна визволення була висока. Заради визволення республіки радянська армія заплатила життям та здоров’ям близько 3,5 млн.вояків, що були вбиті, поранені, пропали без вісти, померли від поранень та хвороб. Проте і німці лишилися близько мільйона військовослужбовців. Поля України біли засіяні мінами, розбитою технікою та зброєю. Економічні втрати УРСР сягали 285 млрд. крб. прямих збитків і 1,2 трлн. крб. разом з витратами на військові дії і втратами від припинення виробництва. 3,9 млн. мирних мешканців загинуло, 2,2 млн. було примусово вивезено на роботи до Німеччини, 10 млн. залишилися без житла. Окупанти зруйнували 714 міст і селищ міського типу України і 28 тис. сіл (250 з них спалено разом з мешканцями), 16,5 тис.(81%) промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, майже 33 колгоспів і радгоспів.

Перед населенням України постало важке завдання. Потрібно було постачати все необхідне для армії, яка розпочала визволення Європи, відновлювати колгоспи та радгоспи, промисловість і містах та містечках. Посуха 1943 р. у Поволжі, яке залишилося головним постачальником хлібу для СРСР, примусила керівництво СРСР зробити ставку на забезпечення військ за рахунок щойно звільнених районів. Армія та уповноважені органи Наркомату заготівель за активного сприяння органів НКВС, НКДБ та прокуратури вилучали у селян зерно, картоплю, овочі та м’ясо. Ті, хто не виконував обов’язкових поставок, ставали об’єктом переслідування каральної системи. Проте одночасно керівництво Союзу РСР та республіки робили все можливе, аби забезпечити селянам весняну сівбу, допомогти їм відновити поголів’я худоби у колгоспах. Вже у 1944 р. селяни України повністю виконали, а подекуди і перевиконали завдання по держзамовленнях. Вживалися заходи по відновленню промислових підприємств, які мали забезпечити ремонт сільськогосподарської техніки та транспортних заходів.

Визволення України від німецько-фашистських загарбників було довгим і нелегким, воно супроводжувалося протирічливими, іноді відверто жахливими подіями, численними втратами серед військових та мирного населення, руйнуванням міст та сіл. Але воно ж знову показало одну просту істину – українці здатні бути мужніми, сильними, витривалими, здатні на самопожертву і героїзм у боротьбі з ворогом, який ще два роки до того вважався непереможним. Народ України показав себе гідним великої Перемоги, разом з іншими народами, які довгі шість років боролися проти нацистської навали у Європі.