Сьогодні, коли на українській території розв’язана війна, здається, не до архівних розвідок. Але згадаймо російського киянина М.Булгакова, його класичне: „Меч исчезнет, а вот звезды останутся”.

По завершенні воєнного протистояння розпочинається процес відбудови, люди намагаються стерти жахливі сліди пережитої трагедії. 8 січня 1944 року війська ІІ Українського фронту визволили Кіровоград від німецьких окупантів, а в березні того ж, передостаннього року війни територію області було очищено від ворога. Травневого дня 1944 року відчинив двері один з старіших культурних закладів краю – бібліотека імені Н.Крупської (з 1993 року імені Д.Чижевського). Бібліотека, створена в 1899 році, що мала в своїх довоєнних фондах літературу українською, російською, єврейською, молдавською мовами, за часів окупації зазнала значних втрат та збитків. Як свідчить акт про втрати бібліотеки за період окупації міста фашистами від 25 травня 1944 року, розграбовано, спалено, відправлено до паперової фабрики біля 30 відсотків усього бібліотечного фонду – 31 тисячу книг. Обладнання, стелажі на суму 172750 карбованців було спалено. Заклад також втратив і своє приміщення, оскільки в 1943 році бібліотеку було розміщено в будівлі архіву. В січні 1944 року бібліотека мала одного працівника – директора І.Коссовську, наступного місяця штат вже складався з 10 осіб, а в грудні – з 16.

Того ж року було засновано Кіровоградську обласну філармонію, що через короткий проміжок часу надала свою сцену відомим митцям, солістам Київської опери, оперети, капели „Думка”, які гастролювали нашою областю. Філармонія й донині є відомим закладом культури, домівкою таких уславлених колективів як театр музики „Зоряни”, ансамблю „Єлисавет-ретро” та оркестру „Концертіно”. Театр ляльок теж розпочав свою діяльність саме в рік визволення обласного центру.

У 1944 році почали проводити відновлювальні роботи і в Кіровоградському музеї, створеному в 1883 році та якому в повоєнний час було присвоєно ім’я командувача ІІ Українського фронту маршала І.Конєва. У штаті закладу було вісім чоловік, установу було розміщено в колишньому домоволодінні Барського, що складалося із 17 кімнат з вісьмома голландськими печами. Серед відомостей, які привертають особливу увагу, слід виділити ті, які сповіщають про відновлення роботи Кіровоградської музичної школи, заснованої в 1933 році, директором якої була С.Семенюк. Ще точилися бої, а 220 кіровоградських дітей починали жити в світі гармонії. Для дітей передбачалося семирічне навчання, а для дорослих – чотирирічне, з вечірньою формою. Викладачі школи С.Пузенкін, Л.Киреєва та ті наставники, хто мав досвід виступів на сцені Большого театру – П.Селіванов і Б.Златогорова, – виховували музично обдарованих юних городян.

Кінець 1944 року відзначився декількоми подіями в культурному житті краю: перемогою драмгуртка клубу залізничників м.Долинської в обласній олімпіаді аматорського драматичного мистецтва, поверненням кіровоградських театрів з Туркменії та Узбекистану, де вони перебували в евакуації. Запам’яталося також і встановлення новорічної ялинки на центральній площі Кіровограда. За півроку до Перемоги місто прикрасила скромно вбрана лісова красуня, зігріваючи серця дітвори та дорослих городян, повертаючи їх до призабутого відчуття радості, тепла.

Початок 1945 року пожвавив культурне відродження Кіровоградщини, хоча третій рейх ще агонізував, запекло обороняючись. Своїм рішенням від 12 січня 1945 року Кіровоградська обласна рада депутатів трудящих затвердила склад художньої ради при обласному відділі мистецтв. Художні керівники та провідні актори двох кіровоградських драматичних театрів, директор філармонії, а також журналісти газети „Кіровоградська правда” увійшли до новоствореної ради. В серпні Кіровоградська міська рада депутатів трудящих прийняла рішення про відзначення 100-річчя від дня народження І.Карпенка-Карого. Театральна Кіровоградщина мала глибокі історичні корені та традиції, цікаву наповненість репертуару ще з довоєнного часу. Крім відомого українського музично-драматичного театру імені Тобілевича, в якому розпочав свій творчий шлях народний артист УРСР, лауреат Державної премії імені Шевченка К.Параконьєв, в місті з 1930 по 1959 рік (коли колектив був переведений до м.Жданова (Маріуполя) працював театр російської драми імені Кірова. Десять років – з 1941-го по 1951-й – головним режисером згаданого театру працював П.Вєтров, котрий зарекомендував себе і як талановитий актор. Олександрійський український театр імені Кропивницького, створений у 1938 році, після повернення з евакуації об’єднався з кіровоградським українським театром під іменем Кропивницького. У день річниці визволення міста від окупантів колектив російського театру розпочав роботу над п’єсою В.Головчинера „У колі друзів”. Репертуар театру складали твори О.Корнійчука „Платон Кречет”, К.Симонова „Жди меня”. Прем’єрні постановки були одночасно в обох театрах – в 1945 році кропивничани показали глядачам п’єсу „Поєдинок” Л.Шейнера. Наступного року кіровоградці побачили дві нові постановки: в українському театрі – п’єси О.Корнійчука „В степах України” та в російському театрі – п’єси Б.Лавреньова „За тих, хто в морі”. Не забували митці і про українську класичну драматургію, представлену творами Т.Шевченка, М.Карпенка-Карого.

Слід зазначити, що наповненість репертуарів, відповідно до ідеологічних установок того часу, була під пильним поглядом чиновництва. Наказ обласного відділу мистецтв від 21 вересня 1946 року вказував на необхідність „добитися того, щоб яскраві, повноцінні в художньому відношенні твори про життя радянського суспільства, радянську людину займали одне з основних місць в роботі театрів”. Одночасно треба було залишити „старий побутовий український фольклор та західну стряпню”. Спектакль кіровоградців за твором М.Зощенка „Парусиновий портфель” теж був не бажаний на радянській сцені.

Але попри певний диктат, роботи кіровоградських митців відзначалися творчим пошуком. Кропивничани під керівництвом головного режисера, заслуженого артиста УРСР М.Донця – учня М.Заньковецької та П.Саксаганського – за 1949-1968 роки поставили 150 вистав, намагаючись виводити на сцену різнохарактерні образи, створені як сучасниками, так і класиками.

1946-1947 роки відзначалися багатоплановістю у розвитку культури краю, що підтверджується такими подіями. 30 листопада 1946 року перших відвідувачів прийняв обласний музей імені маршала І.Конєва. Заклад мав 2 розділи – природи та історії краю з 10 тисячами експонатів, бібліотеку з виданнями Академії наук СРСР і читальний зал. Музей брав участь у чотирьох постановках українського музично-драматичного театру. Також за творчої співпраці студентської молоді та колективу бібліотеки імені Н.Крупської було організовано літературно-художні вечори, присвячені класикам української та російської літератури.

У Кіровограді діяли три кінотеатри: „Сивашець”, „Победа” та імені Дзержинського. Згодом з’явився ще і кінотеатр „Хроніка”, який став „старожилом” в місті, не одне покоління городян пам’ятало цей заклад культури, де вперше побачило кінокартини із золотого фонду: „Волга-Волга”, „Петро І”. В 1947 році вперше було проведено огляд на кращий кінотеатр області. До кіномистецва могли долучитися жителі області завдяки діяльності 40 „кінопересувок”. Цікавий факт: „кінопересувки” повинні були приїжджати до навчальних закладів двічі на місяць. Вперше також у повоєнний час олександрійські глядачі мали можливість побачити прем’єрний показ спектаклів за творами І.Франка „Украдене щастя”, М.Кропивницького „Дай серцю волю, заведе в неволю”, К.Симонова „Російське питання” у перекладі О.Копиленка. Репертуар кропивничан збагатився в цей час п’єсами Бомарше „Севільський цирульник” та О.Островського „Без вини винні”.

У червні 1947 року було проведено „недільники” з відбудови Златопільського районного будинку культури. Через місяць того ж року в обласному Будинку народної творчості відкрилася виставка робіт аматорів, в якій брали участь 46 осіб з 89 експонатами. Виставка, що тривала до вересня, викликала зацікавленість кіровоградців. До уваги відвідувачів були представлені художні полотна, скульптури, а також предмети народного ужиткового мистецтва.

Слід згадати, що наприкінці 1940-х активізувалася гастрольна діяльність митців як місцевих, так і приїжджих. Кіровоградська філармонія мала ансамбль бандуристів, циганський хор, 6 концертних бригад, які виступали перед жителями області, іноді під відкритим небом. А сценою для артистів могли слугувати будівельні майданчики, колгоспні поля, цехи заводів, що піднімалися з руїн. Яскравою подією в 1949 році для вдячного кіровоградського глядача та поціновувача класичного оперного мистецтва стали виступи в обласному центрі ансамблю пісні і танцю Київського військового округу, а також народних артистів СРСР, лауреатів Сталінської премії М.Литвиненко-Вольгемут і Г.Паторжинського. Уславлені співаки привезли насичену програму і, зрозуміло, виконали арії, які стали їхньою творчою візитівкою, - козака Карася та його колоритної дружини Одарки, героїв безсмертної опери Гулака-Артемовського „Запорожці за Дунаєм”. Жовтневий номер газети „Кіровоградська правда” передав захоплення глядачів від виступу уславлених митців: „Кожна нова арія-пісня викликає у глядачів бурю оплесків і привітань на адресу талановитих артистів. Земляки змогли пережити чудові емоції”.

Живе велика надія на те, що і після нинішнього воєнного протистояння відродиться мирне життя в проблемних регіонах на сході країни, відбудуються зруйновані заклади культури і, найголовніше, люди будуть переживати чудові емоції, доторкнувшись душею до вічних цінностей – творів мистецтва. Зірки, які за Булгаковим залишаться після меча, надихатимуть людей лише на добро.