Мало знайдеться людей середнього та старшого віку, які не чули про Євгена Березняка – того самого Березняка, який став прототипом головного героя фільму "Майор Вихор". Недавно минув рік відтоді, як Євгена Степановича – почесного співробітника ГУР Міністерства оборони України, почесного громадянина Києва, Дніпропетровська та Кракова, почесного академіка Академії педагогічних наук України, заслуженого вчителя УРСР, Героя України – не стало. Згадаємо ж про цю людину-легенду, в захоплюючому життєписі якої є й сторінки, пов’язані з Кіровоградщиною (майбутній герой-розвідник провів дитинство у місті Помічній, а в Зінов’євську (тепер – Кіровограді) він навчався у педагогічному технікумі).

Життєпис той, як видно з присвячених Березняку матеріалів Державного архіву Кіровоградської області, наповнений як досягненнями, так і втратами. У 1944 році, коли розвідувальна група "Голос" у складі Олексія Шаповалова, Асі Жукової та командира Євгена Березняка потрапила на польську землю, останній мав звання капітана. (До речі, наступне військове звання – майора – він отримав за незалежної України.) Про події серпня 1944 року, які визначили подальше життя Євгена Степановича, а також його місце в історії, написано і сказано чимало. Все ще не втратив популярності художній фільм "Майор Вихор", створений за сценарієм відомого письменника Юліана Семенова. Свого часу Семенов зацікавився історією розвідувальної групи "Голос", що десантувалася на окупованій фашистами польській землі, зуміла налагодити зв’язок з місцевими підпільниками та партизанами, передала радянському керівництву понад 140 радіограм з цінною інформацією і, найголовніше, врятувала старовинне місто Краків – культурну столицю Польщі від знищення. Через викраденого розвідниками німецького інженера Курта Пеккеля штаб 1-го Українського фронту отримав плани замінування Кракова, який окупанти, відступаючи, збиралися висадити в повітря, а також схеми укріплень на березі річки Вісла. Цікава деталь: сам керівник групи Березняк, у довоєнний час – завідуючий Львівським міськвно, а згодом – дніпропетровський підпільник, який під виглядом фольксдойче Бема працював у німецькій фірмі, значно пізніше Семенова отримав дозвіл від військового керівництва на ознайомлення з архівними документами, що мали гриф "Хранить вечно, уничтожению не подлежит".

У радянські часи, вже на початку 1960-х років, спала завіса таємничості з подій, що стали основною сюжетною лінією фільму. Численні публікації, зрозуміло, не розповідали, як склалася доля героїчних розвідників після визволення Польщі від німецьких окупантів. Про це значно пізніше з гіркотою розповідав сам Євген Степанович. Він і його радистка Ольга (Єлизавета Вологодська) потрапили до радянського фільтраційного табору у місті Подольську. День Перемоги Березняк зустрів, розвантажуючи вугілля за колючим дротом. У співвітчизників викликало підозру перебування Березняка у гестапо після невдалого десантування у Польщі, втеча "капітана Михайлова" (псевдонім розвідника) під час проведення з ним очної ставки, а також арешт під час сеансу радіозв’язку і перебування в гестапівських лапах Ольги. Ув’язненим переможцям було не зрозуміло, чим вони завинили перед батьківщиною. Хоча в одному із своїх інтерв’ю Березняк казав, що він розумів необхідність перевірки, але не в такий спосіб. Пережите в той період стало болем, який довго ятрив їх душі. Про це свідчать і датовані 1963 роком листи, які адресувала колишня радистка Ольга своєму побратиму Олексію Шаповалову: "Понимаешь, Алеша, друг мой, это кровная обида, которую мне нанесли так грубо…не могу забыть этот лагерь. Еще тогда отняли у меня все светлое, радостное и красивое". А ось – фрагмент іншого листа: "Я очень изменилась с тех пор, как познала несправедливость и ложь ...со стороны командования. Появились неуверенность в себе и антипатия ко всему". На душевний стан жінки впливало і розлучення з Євгеном Березняком, з котрим після звільнення з табору вони створили родину, в якій ріс син Василь (на територію, захоплену німцями, розвідник потрапив під іменем Василя Михайлова). За словами Євгена Степановича, ще 20 років після того, як він залишив подольський табір, за ним велося стеження. З доповідними до відповідних органів поспішали навіть і ті, кому Березняк довіряв.

Постать командира розвідників не у всіх викликала однозначне ставлення. Працюючи над майбутнім фільмом, Семенов вирішив ні з ким із ветеранів не зустрічатися, щоб реальність не обмежувала його творчу уяву. Після виходу картини на екрани Березняк казав, що якби автор зустрівся з ним, то головний герой вийшов би менш романтичним і легковажним. Семенов, як свідчить його лист до кіровоградця Шаповалова, сприйняв реального учасника згаданих подій 1944 року як того, хто має "притязания на Вихря и возводит себе прижизненный монумент". Але як не згадати того, що після газетних публікацій та виходу на екрани фільму до Києва стали надходити листи за адресою: "місто Київ, майору Вихору"! Березняк отримав майже сім тисяч таких послань. Є в архівних матеріалах лист тому ж Олексію Шаповалову від ленінградця, колишнього члена партизанського загону, який діяв на території Польщі. Поверх тієї частини листа, де автор обвинувачує Березняка в неправдивості, намаганні привласнити собі чужі подвиги, рукою Олексія Трохимовича червоним чорнилом написано: "вранье", "также ложь и зависть" і викривальне – "в Польше только чудо спасло его (автора листа. – Л.П.) от смерти, от нашего расстрела за предательство".

Відомий кіровоградський краєзнавець заслужений вчитель України фронтовик Григорій Миколайович Перебийніс дружив з Євгеном Степановичем, про що свідчать їхні листи, які зберігаються в Держархіві області. Цих поважних чоловіків об’єднувало спільне минуле – війна з фашизмом та улюблена вчительська професія. Документи: газетні публікації, присвячені герою-розвіднику, листи мають значний хронологічний відтинок – з 1964 по 2004 роки. У одному із численних інтерв’ю, які Березняк давав уже на схилі літ, він на запитання, чому не пов’язав свою подальшу долю з розвідкою, відповів, що це війна зробила його розвідником, а за покликанням він – вчитель.

У повоєнний час Євген Степанович закінчив педагогічний інститут, повернувся до Львова, потім отримав запрошення на роботу до Києва і з 1958 року по 1998-й очолював Головне управління шкіл УРСР республіканського Міністерства освіти, написав п’ять монографій. Сучасники героя говорили, що у міністерстві не було людини, яка б знала всі школи України так, як Березняк. Читаючи його публікації, дізнаєшся, що Березняк-наставник сповідував такий принцип: педагогіка – це не "аврал, а щоденна наполеглива і, найголовніше, творча праця". Пройшовши складні життєві випробування, ця людина висловлювала свої думки, не озираючись на статус оточуючих. Журналіст Олександр Семенов у статті про Євгена Березняка, опублікованій у московському виданні „Народное образование", зазначав, що наш герой якимсь "реліктовим способом зберіг в собі здатність не бути безголосим конформістом". Наприкінці 1970-х виникла практика призначати директорами шкіл секретарів райкомів, які не впоралися з покладеними на них обов’язками або чимось не догодили начальству. Євген Степанович у всіх високих кабінетах різко протестував проти такої кадрової політики, захищаючи школи від засилля непрофесіоналів. Виступаючи на засіданнях колегій у Міністерстві освіти СРСР, Березняк замість звичного "підтримуємо, схвалюємо" висловлювався проти того, щоб союзне міністерство диктувало республіканським, як їм складати навчальні програми (така політика призвела до масового незнання українськими дітьми рідної мови). Після повернення порушника спокою до Києва з ним проводили бесіди у ЦК Компартії України.

Листи Березняка до Перебийноса свідчать про те, що Євген Степанович добре знав педагогічний потенціал Кіровоградщини, неодноразово приїздив сюди, був особисто знайомий з Василем Сухомлинським, Іваном Ткаченком, Борисом Хижняком. В одному з листів від 2 травня 1997 року, в якому Березняк дякує Григорію Миколайовичу за його книгу "Школа над Виссю", він пише: "Кіровоградщина славилася своїми школами, розумними, талановитими вчителями і керівниками шкіл". Того ж року Перебийніс отримав від Євгена Степановича пропозицію поділитися на сторінках київської газети своїми роздумами стосовно сучасних проблем школи, зазначивши при цьому: "Бажано б було показати трудовий героїзм учителя сьогодні. Без зарплати, належного соціального забезпечення вчитель нині тримає школу".

Яскравий слід в історії залишив Євген Березняк, хоча протягом двадцяти років після Перемоги про нього і про його розвідгрупу офіційно не згадувалося. Здається, слова "Dum spiro spero" ("Поки дихаю – сподіваюся"), побачені Березняком на стіні камери краківського гестапо, стали не тільки частиною назви його книги ("Пароль — "Dum spiro"…"), а й кредо, допомогли достойно пройти по довгій життєвій дорозі.