Лариса Пасічник,
заступник начальника відділу археографії та використання документів
Державного архіву Кіровоградської області
Газета „Вечірня газета”, 04 липня 2014 р., № 27 (1371), ст.6

Чимало пізнавального можна знайти, досліджуючи відомі дворянські родоводи, пов’язані з Єлисаветградщиною. Особистості, які носили прізвища Келеповські, Емануелі, Ерделі, Соколови-Бородкіни та інші, розвивали засади самоврядування в краю, проявили себе як громадські діячі та благодійники. В силу відомих історичних обставин і подій представники згаданих сімей доживали віку на значній відстані від батьківщини – в Північній Америці, Західній Європі. Тривалий час про “дворянські гнізда” Єлисаветградщини майже не згадували, але, як засвідчують архівні джерела, діяльність деяких представників названого “сословия” мала філантропічний характер і навіть може слугувати прикладом для наслідування.

Укорінення роду Соколових-Бородкіних в єлисаветградське середовище пов’язано з будівництвом фортеці Святої Єлисавети. Виходець з козацької старшини Іван Бородкін проходив службу у фортечному гарнізоні і по закінченні військової кар’єри отримав землю, зумів з часом стати землевласником та укріпити свій авторитет. Він “виписав” до себе 13-літнього онучатого племінника Василя – дворянина Курської губернії. Біографія останнього мала яскраві сторінки: він брав участь у російсько-турецьких війнах 1787-1792 та 1806-1812 років, воював проти Наполеона. Бойові походи Василь Васильович залишив у минулому, розпочавши розмірене життя поміщика, став батьком двох синів – Кирила (1816 р. н.) і Григорія (1818 р. н.) та трьох доньок – Марії (1819 р.н.), Олександри (1824 р.н.) і Анни (1827 р.н.). Діти Василя Бородкіна були народжені в селі Ганнинському та селі Компаніївці. З часом, після купівель земель у сусіда, колишнього коменданта фортеці Олександра Соколова, прізвище Бородкін трансформувалося у Соколов-Бородкін. Відтоді володіння Соколова-Бородкіна, що складалися з декількох сіл – Федорівки, Червоновершки, Савічевки, Драчівки, Бородкіного і займали чималу площу – 900 десятин землі, надавали своїм власникам серйозну вагу в місцевому середовищі.

В історії нашого краю постаті братів Кирила Васильовича та Григорія Васильовича Соколових-Бородкіних досить-таки примітні. Відомо, що старший Кирило навчався у Харківському університеті, за власним бажанням отримав досвід офіцера-кавалериста, розпочавши службу рядовим у кирасирському її Величності княгині Олени Павлівни полку. Як написано в документі, що зберігається в Російському державному військово-історичному архіві, відносно служби Кирила Соколова-Бородкіна – він “в штрафах и под судом не был, в поступках, неприличных званию и пятнающих честь, никогда не был”.

Віддавши службі 13 років, Кирило Васильович обрав дієвий спосіб життя. Він з братом Григорієм брали участь у проведенні першого земського зібрання 1865 року: старший – головуючий, молодший – як гласний. Журнал засідання того першого зібрання підтверджує наявність власної позиції та виваженість поглядів Соколових-Бородкіних. Слід звернути увагу на точку зору дослідника родоводу Соколових-Бородкіних Анатолія Василенка, який зауважив: “Надо полагать, и нравственные, и деловые качества Кирилла Васильевича объясняют убедительно тот факт, что его имя вписано заглавными буквами в историю земского движения на юге Украины. Все современные исследователи согласны с тем, что земство в этих местах стало выдающимся общественным явлением второй половины ХІХ – начала ХХ веков. ... впервые возникло эффективно действующее гражданское общество, в котором научились сотрудничать все социальные группы этого времени – дворянство, духовенство, мещане и крестьяне”.

Кирила Васильовича було обрано губернським і повітовим гласним, повітовим предводителем дворянства, мировим суддею. Саме в якості члена повітової училищної ради Соколов-Бородкін опікувався новим закладом, який з’явився у Єлисаветграді в 1870 році, – земським реальним училищем. Про значення нового навчального закладу як освітнього центру з оригінальною програмою, де розвивалося самоврядування, вже написано чимало. Училищем керувало правління, яке було представлено викладачами та учнями. Членом, а згодом і головою правління певний час виступав Кирило Васильович. Справами училища він займався охоче, без формалізму: для вивчення точних наук надавав допомогу експонатами, запросив із Москви нового директора училища.

На Кіровоградщині залишилися будівлі – колишня власність Соколових-Бородкіних. Одне з них – нинішнє приміщення апеляційного суду Кіровоградської області. Ще у 1845-1853 роках Кирило Васильович збудував, як стверджується в одній із версій, за проектом архітектора Андрія Достоєвського власний будинок. Після створення окружного суду Соколов-Бородкін запропонував новій установі своє приміщення за символічну плату. В 1860 році розбудовується і маєток Кирила Васильовича на Компаніївщині. Кирило Васильович зарекомендував себе добрим господарем, конезаводчиком, брав участь у сільськогосподарських виставках. Будинок, побудований Андрієм Достоєвським, господарські споруди “пережили” свого власника. Школа в селі Червоновершці тривалий час знаходилася в будинку Соколова-Бородкіна. Гордістю Кирила Васильовича був і сад у селі Федорівці, якому господар приділяв багато уваги. Можна процитувати документ, що показує, як з початком революційних змін нові господарі опікувалися “садовим господарством колишнього нетрудового елемента Соколова-Бородкіна” (мовою оригіналу). 19 квітня 1924 року агроном Єлисаветградського окружного земельного управління склав довідку про необхідність встановлення нинішнього орендаря саду, що належав Соколову-Бородкіну, оскільки культурні насадження знаходяться “без всякого ухода и надзора, возникает необходимость восстановления”.

Наприкінці 1897 року Кирило Васильович звернувся до міського голови Олександра Пашутіна з проханням дозволити йому побудувати власним коштом біля свого кам’яного будинку по Двірцевій вулиці (перебудоване приміщення збереглося і дотепер) павільйон біля трамвайної колії, оскільки “место очень обильно проходящими лицами”. 16 лютого 1898 року, розглянувши подане клопотання та заслухавши звіт міського архітектора Олександра Лишневського, комісія управи дійшла висновку, що запропоноване домовласником “не желательно, т.к. тротуар у дома К.В.Соколова-Бородкина, хотя и довольно широк, но именно поэтому жалко его портить, павильон сделается местом не совсем приличных сборищ”. Коли розпочнеться Перша світова війна, саме цей будинок на Двірцевій вулиці стане місцем, куди Єлисаветградський жіночий комітет допомоги пораненим буде збирати пожертвування.

Єлисаветградцям також добре було відомо ім’я єдиного сина Кирила Васильовича – Сергія Кириловича, 1854 року народження. Він навчався в ліцеї Московського університету, закінчив фізико-математичний факультет цього учбового закладу. 25-річним кандидатом наук Сергій Кирилович повернувся на батьківщину і в 1883 році стає, як і батько, повітовим, а через деякий час і губернським гласним. Син замінив батька на посту члена правління Єлисаветградського земського реального училища. Молодший Соколов-Бородкін став і попечителем бібліотеки-читальні при Товаристві розповсюдження грамотності та ремесел. Товариство, як відомо, було центром розвитку і пропаганди української культури. Так, навесні 1896 року в місті пройшов літературно-музичний вечір за участі Карпенка-Карого, розпорядником заходу став Сергій Кирилович. Батько та син Соколови-Бородкіни обиралися членами Єлисаветградського благодійного товариства допомоги дітям -сиротам, Сергій Кирилович входив до складу попечительської ради Єлисаветградської жіночої гімназії.

Опікувався також молодший Соколов-Бородкін і питаннями охорони здоров’я. Одне із підтверджень цьому міститься в журналі засідань Єлисаветградського повітового земства за травень 1899 року. Сергій Кирилович направив клопотання до вказаної повітової структури, в якому зазначає, що не перший рік відкриваючи в своєму маєтку тимчасову літню амбулаторію, він просить дозволу на придбання в земській аптеці ліків зі знижкою на 50 відсотків від їх вартості. Повітові гласні, зваживши на те, що в минулому році прохачем було придбано своїм коштом ліків на 200 крб., а також на те, що землевласник сам оплачує працю лікаря, й до того ж по допомогу до амбулаторії звертаються не тільки робітники Соколова-Бородкіна, а й жителі навколишніх сіл, винесли рішення про безкоштовну видачу медикаментів на 200 крб.

У житті Сергія Кириловича були й інші міста та країни (Москва, Швейцарія, саме в швейцарській землі його було поховано). Членом правління товариства відомої “Прохоровской трехгорной мануфактуры” він став у 1914 році. Демократизм Соколова-Бородкіна проявився і у виборі дружини: нею стала, попри установленим поняттям, жінка із купецького середовища – Любов Прохорова. У 1881 році у подружжя народилася донька, названа на честь матері Любов’ю. Про онуку Кирила Васильовича Соколова-Бородкіна теж є згадка у документах Єлисаветградського повітового земства. В 1906 році Любов Сергіївна повідомила земську управу про бажання відкрити в своєму маєтку в селі Роздоллі земську бондарну майстерню для навчання ремеслом сільських дітей. З огляду на те, що повітовий кошторис на 1907 рік було вже складено, управа вирішила в наступному кошторисі на 1908 рік врахувати потреби майстерні та забезпечити її необхідним обладнанням. Життя онуки Кирила Васильовича Соколова-Бородкіна було наповнено багатьма подіями, вік її завершився в 1968 році на французькій землі.

Після смерті дружини Сергій Кирилович з благословення Прохорових одружився вдруге, обраницею його стала молодша сестра покійної – Варвара. У цьому шлюбі народилися син Сергій та донька Міліца. Дивовижно переплітаються людські долі: Міліца Сергіївна була дружиною відомого піаніста та педагога, уродженця Єлисаветграда Генріха Нейгауза.