Яна Пархета,
старший науковий співробітник відділу археографії та використання документів

Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. поєднала людей різних професій, національностей і конфесій, адже у всіх була спільна мета: жити вільно, захистити кордони рідної землі, мати власну, історію, звичаї та традиції свого краю. Перемога у цій кровопролитній війні позначена багатьма втратами рідних і близьких, а також солдат, які за час ведення бою стали братами. Народ отримав свободу, незалежність і завдяки тим людям, які ризикуючи своїм життям допомагали солдатам: підвозили їм одяг, медикаменти, теплі речі у лютий холод. Одним із таких людей, які опікувалися добробутом солдатів був Нізом Дабурович Дабуров. Із перших днів війни колишній секретар комітету комсомолу колгоспу “Правда” Нізом Дабуров брав активну участь у боротьбі з ворогом. Він спочатку займався збором матеріальних речей для випуску танкової колони, збирав також одяг і продовольчі товари для воїнів Червоної Армії, а на початку 1943 року ура-тюбинський військкомат задовольнив прохання Нізома Дабурова — направив у діючу армію. Разом зі своїми земляками він прибув до Сталінграда і був зарахований до 226-ї стрілецької дивізії, яка за героїзм і мужність, виявлені у Сталінградській битві, була реорганізована у 95-ту гвардійську стрілецьку дивізію.

А незабаром розпочалися важкі бої на знаменитій Курській дузі...

У районі колгоспу “Политотделец” 287-й гвардійський полк прибув на ранок 1943 року, здійснивши 50-кілометровий марш-кидок. Була команда: “Окопатися!”. Не встигнувши як слід вирити окопи, за свідченнями Нізома Дабурова, налетіли німецькі літаки. Посипалися бомби... Фашистське командування мало на меті стерти людей із землі: гули розриви від артилерійсько-мінометного нальоту, ходором земля ходила, скрізь був дим. Як пригадує Нізом Дабуров: “Нам тоді здавалось, що нічого живого не залишилось”. Але на дорозі фашистів стали гвардійці 5-ї загальновійськової армії, куди входила і 95-та гвардійська дивізія, і 5-та гвардійська танкова армія генерала Ротмістрова. Ось так, об'єднавшись, їм вдалось відбити атаки ворога. Страшні бої тривали до 13 липня 1943 р. Потім ворог почав відступати. Битва на Курській дузі стала перевіркою на міцність для багатьох солдатів різних націй, які, об'єднавшись, героїчно громили ненависть фашистського звіра.

Нізом Дабуров пригадує бій на Кіровоградщині, в якому у грудні 1943 року командир відділеня Нізом Дабурович Дабуров був тяжко поранений. Після лікування повернутися на фронт він уже не міг. Залишився інвалідом ІІ групи.

Повернувшись додому, Нізом Дабурович поглинувся у роботу. Він усе робив задля збільшення поставок сільськогосподарської продукції для потреб фронту, для довгоочікуваної перемоги над фашизмом. Ще багато років він працював в апаратах міському і райкому партії Таджикистану. У 1978 році Нізом Дабуров пішов на заслужений відпочинок. Однак навіть будучи вже на пенсії, він продовжував брати активну участь в громадській роботі, був завідувачем музею бойової і трудової слави Ленінського району у Таджикистані.

Спогади ветеранів про події Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років ще і сьогодні холодять кров у жилах тих, хто був свідком жорстоких звірств фашистських загарбників. Війна кардинально повернула життя всієї країни прийшла в кожний дім, кожну сім’ю. Вона залишила в своєму полум'ї мільйони людських доль, принесла страждання і горе, які знову і знову хвилюють народну пам'ять.

Два роки Олександр Панасович провів у гітлерівській окупації: на власні очі бачив страждання, сльози, смерть. Восени 1943 року, після звільнення від ворога рідного м. Олександрія, Олександр Панасович став солдатом 95-ї гвардійської стрілкової дивізії.

Коли прийшов 287-й гвардійський стрілецький полк, він попросив направити його в розвідку, адже «Розвідка — очі і вуха армії. Вона діє безперестанно: під час оборони, наступу і відпочинку. Завдання розвідника — забезпечити штаби усією потрібною інформацією». Олександр відразу ж зарекомендував себе відважним розвідником і незабаром став командиром пішої розвідки полку. У його характеристиці написано: «Перебуваючи на посаді командира пішої розвідки, показав особисту сміливість, хоробрість і рішучість у боях із німецько-фашистськими загарбниками».

Розвідувальна група саме на чолі з Олександром Фурлетом вела спостереження за с. Мала Мазниця під час наступу на Кіровоград. Розвідник пригадує епізод, коли під час наступу на Кіровоград з'явився німецький літак і приземлився на окраїні села. З нього вийшов пілот, мабуть, з поштою і зайшов в останній будинок. Не дивлячись на те, що будинок був переповнений німцями, Олександр Фурлет разом з іншими розвідниками вирішив взяти пілота в полон. За цей подвиг командуючий розвідкою був нагороджений медаллю “За відвагу”.

Весною 1944 р. війська дивізії, у якій перебував Олександр Фурлет зуміли вийти до Дністра і зайняти плацдарм на його правому березі. Олександр Фурлет разом з іншими розвідниками таємно пробрався у будинок, звідки німці вели спостереження та взяли в полон розвідників ворогуючої сили. Також Олександр Фурлет пригадує випадок, коли йому з групою розвідників вдалось захопити німецького офіцера, який вирішив скупатися в озері. За цей подвиг розвідника нагородили орденом Слави ІІІ ступеня.

Після війни Олександр Фурлет був направлений у Тернопільську область для відновлення і підйому сільського господарства. Там він пропрацював 23 роки. Потім Олександр Фурлет переїхав на Кіровоградщину, де працював головою колгоспу Олександрійського району.

Заслуги Олександра Опанасовича відзначені орденом “Знак пошани” та багатьма медалями.

Довгим та тернистим був бойовий шлях 95-ї гвардійської Полтавської стрілецької дивізії. Її війська брали участь у Сталінградській та Курській битвах, звільняли Полтаву та лівобережжя України, вели бої проти німецько-фашистських загарбників на правобережжі, звільняли землі Молдови, очищали від фашистської навали польські та чехословацькі землі, завдавали рішучих ударів по гітлерівській армії у її власному лігві. Більшість солдатів брали участь лише у певних етапах бойових дій, тож навряд чи уявляли повну картину бойового марафону дивізії. Одним з гвардійців 95-ї Полтавської був і Павло Феодосійович Спасов.

Спасов Павло Феодосійович народився 12 липня 1921 року у. м. Полтаві. Напередодні Великої Вітчизняної війни він закінчив дев'ять класів. Тож збирався продовжити навчання. Змалку він мріяв стати залізничником, проте доля не одразу дала йому шанс втілити в життя дитячу мрію. Війна нестримно котилася по Україні, і у вересні 1941 року старші класи відправили рити окопи під Решетилівкою. А через декілька днів фашистські війська захопили і Полтаву. Саме з цього розпочався бойовий шлях майбутнього командира.

Павло Феодосійович пригадує свій перший бій — то був бій за с. Зибке Онуфріївського району Кіровоградської області. Він розпочався 20 листопада 1943 року і був увінчаний успіхом. Оволодіння цим великим опорним пунктом дало можливість стрімко розвивати наступ на Знам'янку. Подальший бойовий шлях дивізії проходив через Кіровоград, Новоукраїнку, Первомайськ, пролягаючи у напрямку Дністра.

Дуже складно було вести військові дії в умовах вологої української зими, коли сніг і мороз змінювались на відлигу, перетворюючи поля на чорну в'язку багнюку. Гвардійці не мали можливості ні зігрітися, ні просушити речі. Взуття та шинелі ставали дерев'яними на морозному вітрі. Складно було не лише солдатам, а й машинам. Транспорт з боєприпасами загрузав у землі, танки ставали заручниками мокрого українського чорнозему. Гвардійці були змушені власноруч доставляти боєприпаси до місця призначення. Але життєрадісність Павла допомагала йому з гідністю долати бойові випробування.

Покинув бойові ряди Павло Спасов лише після другого поранення, яке отримав у боях на Сандомирському плацдармі. Тяжка рана не дала можливості повернутися до лав армії. Довгий час він перебував у госпіталі, після лікування отримав інвалідність ІІ групи і в лютому 1945 року повернувся додому на Полтавщину.

По закінченні військової служби Павло Феодосійович продовжив навчання. Закінчивши вечірню школу, вступив до Полтавського технологічного технікуму. Ввечері Спасов навчався, а вдень працював начальником залізничного вокзалу. Збулася його дитяча мрія.

У післявоєнні роки Павло Спасов відвідував вечори, присвячені перемозі над фашистами. З бойовими товаришами пригадував військове минуле. Павло Феодосійович пригадує, як приїхав до Кіровограда на святкування річниці звільнення міста від фашистських окупантів. Павло Феодосійович з товаришами ділився враженнями про суворі військові роки. Пригадуючи бойові епізоди, ветерани розповідали про визволення нашого обласного центру. Одна із жінок, вдивляючись в обличчя ветеранів, особливо прискіпливо дивилась на Павла Феодосійовича. Було видно, що її мучать якісь сумніви. Жінка не витримала і запитала: «А чим ви можете підтвердити, що це були ви, а не хтось інший?». І ветеран почав розповідати, як одного разу у сніжну хуртовину він із солдатами підбіг до задньої стіни однієї хатини. Увійти в будинок з боку вулиці означало дати можливість фашистам, які сиділи по другий бік річки, розбомбити хату. Тоді солдати вирішили пробити в стіні отвір. Так і зробили. Пробили отвір. Залізли в будинок. Закрили вікна плащ-палатками, розвели вогонь для приготування їжі прямо в будинку. Пізніше із льоху вийшла господиня будинку разом із своїми дітьми. Прослухавши цю розповідь, жінка заплакала і промовила: «Рідний ти мій рятівник!», і кинулась обіймати ветерана. Саме вона була господинею тієї хати, в якій зупинялися під час кіровоградської операції мінометники.