Яна Пархета,
старший науковий співробітник відділу археографії та використання документів

На кордоні Киргизії і Казахстану, де протікає живописна ріка Чуй, серед чудової рівнини розкинулось село Чуй – нині одне із районних центрів Киргизії. Це – батьківщина одного із ветеранів 95-ої гвардійської дивізії, у минулому розвідника 99-ї розвідроти гвардії рядового Василя Федоровича Маркова.

На фронт комсомолець Марков Василь пішов 19-річним хлопчаком. Фронтовий гарт, школу мужності і стійкості пройшов у жорстоких боях під Сталінградом. Розвідники не знали в ті дні ані сну, ані відпочинку. Командуванню дивізії постійно потрібна була інформація про супротивника, і добували її люди сміливі. Звичною справою було дня них перетинання вогневої лінії, заглиблення у тил ворога для отримання перших розвідданих. Рядовий Марков – розвідник, який брав участь і в боях на Курській дузі, проявляючи особисту відвагу і мужність. Він неодноразово проявляв себе як сміливий і винахідливий розвідник, вірний своїй присязі перед Батьківщиною. Особливо запам’ятались Василю Федоровичу бої під Прохорівкою. Вони не стихали і в нічний час. Ворог безперервно кидав танкові атаки, використовуючи «тигри», «пантери», «фердинанти».

Важко було гвардійцям, але вони вистояли, а потім перейшли в наступ. Очима і вухами наступаючих полків дивізії були розвідники, а серед них і В. Ф. Марков. Першими вони йшли вперед, розвідуючи чисельність ворога, його технічну підготовку; попереджали про засідки, мінні поля. Розвідники таким чином сприяли загальному успіху і неодноразово отримували за свої сміливі дії, цінні розвіддані вдячність від командуючих.

Запам’ятались Василю Федоровичу важкі бої під Кіровоградом – під час ліквідації Корсунь-Шевченківського угруповання німецько-фашистських військ.

Ворог чинив опір, часто переходив у контратаку, намагаючись вирватись із міцного капкана. Але усі його намагання були марними, коло оточення звужувалось, супротив фашистів незабаром було зломлено. Саме під час цих боїв Василь Федорович був тяжко поранений.

Після тривалого лікування Василь Федорович повернувся у рідні місця, де йому запропонували відповідальну посаду – бути вчителем історії в місцевій школі. Професія учителя Василю Федоровичу подобалась, і тому він паралельно навчався на заочному відділенні педагогічного інституту.

Отримавши вищу освіту, Василь Федорович переїхав у село Стара Покровка рідного йому Чуйського району. За добросовісне ставлення до нелегкої праці вчителя, за творчість і проявлення ініціативи Василя Федоровича у 1954 році призначили на посаду завідуючого учбовою частиною, а з 1956 року він зайняв посаду директора школи.

Василь Федорович Марков став ініціатором і організатором створення при школі музейної кімнати бойової та трудової слави. Зусиллями педколективу, комсомольців і піонерів – «червоних слідопитів» зібрані цікаві матеріали, з яких створили декілька експозицій. Музейна кімната у с. Стара Покровка Чуйського району – уже 47-й музей, який відкрито безпосередньо за участі ветеранів 95-ї гвардійської дивізії. В експозиціях цих музеїв широко представлені експонати, реліквії, які відображають героїзм і мужність гвардійців.

Діяльність ветерана війни, наставника підростаючого покоління, директора зразкової середньої школи Василя Федоровича Маркова високо оцінена: він нагороджений орденом «Знак Пошани» та багатьма Почесними грамотами.

З кожним днем війна дедалі більше поглинала Україну, змітала та знищувала все на своєму шляху. Чималих зусиль люди різних національностей докладали для того, щоб тримати оборону та відбити наступи фашистів.

Санінструктор Сергій Іванович Скиба уперше брав участь у бою під селом Гапино Кіровоградської області. Перша рота 287-го гвардійського стрілецького полку переслідувала ворога. Фашисти поливали вогнем з другої лінії траншей. Командир роти лейтенант Катков був серйозно поранений і знаходився в епіцентрі обстрілу.

«Пересилюючи біль, мужній та хоробрий командир Катков продовжував керувати боєм. Та фашисти поливали безперервним вогнем куль саме те місце, де лежав поранений лейтенант. На допомогу пораненому спочатку поповз санітар, але йшов час, а він не повертався. Побачивши це, Сергій Іванович, не роздумуючи ні секунди, кинувся на допомогу своєму командиру. Пластуючи між вибоїнами від снарядів, він обережно та впевнено наближався до місця, де лежав його старший бойовий товариш. Діставшись командира, Скиба Сергій Іванович виніс командира у безпечне місце», — писав сержант О. Антонов 15 жовтня 1943 року в газеті дивізії. Пройшовши з гідністю бойове хрещення, Сергій Іванович Скиба брав участь у багатьох операціях з визволення кіровоградських населених пунктів — П'ятихаток, Олександрії, Ясинуватки, Аджамки та інших. Радісно зустрічало населення нашої області своїх визволителів. Найважчі бої були саме на підступі до Кіровограда, а особливо з 5 по 15 січня 1944 року, до перепочинку у селі Злинка.

Німецькі танки, артилерія та авіація намагалися за будь-яку ціну утримати в облозі річку Південний Буг, с. Лелеківку та інші населені пункти Корсунь-Шевченківського угруповання. Напруга зростала. В запальному та небезпечному бою перемагали сила, воля, мужність та відвага наших гвардійців.

Запеклий бій був за залізничний вузол Ананьєв: кулемети, мов відбійні молотки, задавали ритм бою, від вибухів мін та снарядів поле вкрилося незліченною кількістю вибоїн. Того ранку, як і завжди, Сергій Скиба невтомно працював. Було дуже багато поранених, він виносив з поля бою їх один за одним. Безперервно надавав першу допомогу. Виносячи вже тридцять першого бійця, молодий санінструктор був сам серйозно поранений в голову. Прийшовши до тями в медсанбаті, Сергій намагався піднятися, йти рятувати з поля бою тих, кого ще не виніс. Та біль не дав йому і кроку ступити — Скиба втратив свідомість... Коли одужав, йому запропонували залишитися в санвідділі армії. Він не погодився, наполіг на поверненні до своєї частини на передову.

Бойові подвиги Сергія Івановича Скиби командування відзначило двома орденами Червоної Зірки,

У післявоєнні часи, повернувшись на рідну Полтавщину, Сергій Іванович продовжив роботу, а разом з тим і навчання у Харківському медичному інституті. Був зарахований до аспірантури. Захистивши дисертацію, здобув ступінь кандидата медичних наук. У 1969 році став доцентом Харківського медінституту. Патріот Сергій Іванович Скиба продовжив свою роботу на користь Батьківщини, але тепер вже мирним шляхом. Він навчав молодь, готував до практичної роботи лікарів, ділився досвідом та розповідав про ті нелегкі часи, які йому довелося пережити.

Війна… Страшне слово, скільки в ньому ненависті, злості, крові, сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей, болю. Смерч війни, руйнувань і смерті пронісся над українською землею. З кожним роком усе далі відходять від нас події Великої Вітчизняної війни. Давно зарубцювались рани колишніх солдат, але наша пам'ять щоразу повертається до минулого, адже те, що звідано і пережито, не забудеться ніколи. Спогади солдатів-визволителів надійно бережуть архівні документи. Одним із таких спогадів є лист Серафима Леонтійовича Юзина, адресований школярці Бовсуновській Ользі.

Серафим Леонтійович зізнавався, що війна коштувала йому дуже дорого. Тяжким виявилось і післявоєнне життя, адже з тяжкими пораненнями ветеран перебував у науково-дослідному інституті м. Києва. Він пригадує, що в 1941 році з тяжкими боями доводилось відстоювати кожний метр рідної землі від навали. У 1942 році Серафим Леонтійович брав участь у боях під Москвою. Усе ж особливою жорстокістю, як пригадує ветеран, відзначились бої за визволення Харківської області, Полтави, Кременчука, Одещини, Миколаївщини, Новоукраїнки та Кіровограда, де відбивала атаки ворога його 95-та гвардійська дивізія.

Серафим Леонтійович зізнається, що неможливо забути бої за визволення Кіровограда, а особливо початок наступу 8 березня 1944 року. Назавжди залишились у спогадах ветерана його однополчани, більшість з яких загинула, звільняючи Кіровоград, а частина, яка зосталася в живих, – назавжди каліки. Ветеран мужньо витримував біль, зумів пережити трагічні картини смертей, які повсякчас були перед очима. Серафим Леонтійович отримав поранення в Румунії у віці 24 років. Став інвалідом ІІ групи. У вільний час Серафим Леонтійович займається творчістю – пише вірші. Один із них він присвятив 40-річчю Великої Перемоги.