Ольга Салоїд,
старший науковий співробітник відділу археографії та використання документів

Війна залишила нам в пам'ять тисячі героїчних сторінок. Перечитуючи документи про подвиги наших солдат, серце неодразово завмирає.

Серед тисяч героїв Другої світової війни хочу свою розповідь присвятити вчителю фізики та математики – Тімановському Митрофану Степановичу, бойовий шлях якого був нелегкий і довгий. У тих важких битвах він вистояв і переміг – разом із усім нашим народом.

Народився Тімановський Митрофан Степанович 10 січня 1913 року в с. Соломія на Одещині (нині – це територія Гайворонського району Кіровоградської області). У голодний 1933 рік закінчив педагогічну школу. У цьому ж році вступив на заочний відділ Херсонського педагогічного інституту. Одержав призначення на посаду вчителя у Цюрупинську, там же одружився на місцевій дівчині. Його плани були пов’язані з мирною працею, а вийшло, як у багатьох його ровесників – війна. На передову Митрофан Степанович потрапив у складі Північного фронту Барвінківського напрямку.

Фронтовик, пригадуючи бої серпня 1941 року, розповідав, як у роті з 64 солдат після кількох напружених контратак залишилось вісім чоловік, як із кількох рот укомплектовували одну, як з болем залишали землю рідної України, як важко було у пеклі під Сталінградом. Та віра в перемогу солдатам завжди додавала сил і мужності. У запеклих боях був поранений та, підлікувавшись, успішно закінчив школу радистів, був начальником пересувної рації, з якої передавав дані про ворога. Що таке надійний зв'язок на фронті – ми можемо лише здогадуватися, міркувати, але не знати і не відчувати так, як це знали і відчували на власному досвіді учасники боїв.

За мужність та героїзм був нагороджений орденом «Великої Вітчизняної війни» та багатьма медалями.

Після війни Митрофан Степанович поринув з головою в роботу: підготовка до уроків, пошуки нових форм і методів викладання, гуртки, позашкільна робота, допомога хліборобам у напружену пору збирання врожаю.

У вересні 1966 року М.С.Тімановському було вручено нагороду «Відмінник народної освіти УРСР», яка стала певною мірою підсумком його самовідданої роботи за покликанням, за урочні і позаурочні безоплатні години, за виховання дітей власним прикладом працелюбства, зразком поведінки, активної громадської діяльності.

Спогади сивочолого ветерана про воєнне лихоліття є безцінним матеріалом для написання книг. Адже це сотні імен однополчан та бойових друзів, тисячі кілометрів фронтових доріг, втрата близьких, радість перемог, численні зустрічі й розлуки.

Дізнаємося про ці події в житті Сівака Миколи Платоновича з анкети та написаного ним власноруч спогаду, які зберігається у фондах Державного архіву Кіровоградської області.

Сівак Микола Платонович народився 12 березня 1918 року в селі Могильне на Одещині (нині – це територія Гайворонського району Кіровоградської області), закінчив Могилянську середню школу, у 1938 році вступив до Київського університету, але не закінчив його. Микола Платонович із покоління, яке не обминула чорним крилом страшна війна, події якої він описує у спогаді:

– Від Мінська годину їзди залізницею до військового містечка, де дислокувалась до Другої світової війни наша артилерійська частина, що входила до складу ордена Леніна сотої стрілецької дивізії. Туди мене було відправлено на військову службу. Йшли звичайні армійські будні. Часто нас піднімали серед ночі по «тривозі», а потім годину-дві давали «відбій». Нічого не викликало підозри про початок війни. Навіть у суботу, 21 червня 1941 року, завчасно мені видали «увольнительную» – документ на право бути відсутнім у частині 22 червня. Але відпочити не довелось…

О четвертій годині ранку – підйом, прозвучала бойова тривога. Думали – навчання. Але то була війна. Нам повідомили, що фашистська Німеччина напала на нашу країну і йдуть бої на кордоні.

Ми зайняли оборону. День видався світлим, сонячним. Ще на світанку побачили на кордоні перші бойові літаки з білими хрестами на крилах. Вони несли смертельний вантаж – бомби і скидали їх на мирне місто. Літаки робили багаторазові групові заходи. Скидали бомби і повертали на захід. Від вибухів, пожеж над Мінськом утворилися чорні хмари. Наші зенітки вели інтенсивний вогонь, але навала була такою важкою, що гітлерівські яструби, хоч і мали втрати, не припиняли бомбити місто і територію, де раніше були дислоковані частини Червоної Армії. Своєчасний відвід їх на нові рубежі дав можливість розвернутися і зайняти оборону. Солдати копали окопи, траншеї, а зенітники безперестанно вели вогонь по ворожих літаках.

У наш тил фашисти закидали своїх парашутистів – одягнутих у радянську форму офіцерів і солдатів – для диверсії, розвідки, щоб викликати паніку. Щоночі хтось запускав у небо освітлювальні ракети, що давало можливість ворогу вести вогонь по наших позиціях. Деяких гітлерівських вивідувачів удавалось виловлювати і знищувати.

Мінськ під бомбардуванням перетворився у жахливе багаття – вночі нам було його видно з лінії оборони. З’являлися перші біженці з валізками, дитячими колясками, клунками. Дорослі йшли з дітьми на схід. І ми одержали наказ пропустити їх через лінію фронту.

Командир дивізії генерал-майор Іван Микитович Руссіянов перевіряв, як його підрозділи закріпилися і чи готові зустріти ворога. Нам випало велике випробування. Вже 26 червня німецькі танкові угрупування наближалися до Мінська. На дорозі їм стали ми – воїни-сотівці! Зустріли ворога біля Острошицького городка і дали бій.

Артилерії у нас було обмаль, і за рекомендацією генерала Руссіянова ми готували солдатів-винищувачів танків. На їх озброєнні були пляшки з горючою сумішшю. Все це треба було поспішно підготувати, що було й зроблено. Ці «скляні» гранати кидали бійці на ворожі танки, коли ті переходили окопи, у ту частину машин, де розташовані двигуни. Від цього вони й загорялись. Не всі, звичайно, бо тут і влучність, і витримка бійця, його мужність мали велике значення. І втрат людської сили з нашого боку було чимало. І все ж, коли танки припиняли наступ, наша піхота піднімалася в атаку.

Всі дні боїв були важкими. Ми відступали, хоронили убитих, несли з собою поранених. Гірко і боляче було відступати і втрачати своїх товаришів, але ми вирішили, що перемога буде за нами.

Сота стрілецька дивізія брала участь у боях за Єльню. Це перше місто, яке було відбите у ворога, за що дивізія була перейменована у Першу гвардійську. Згодом вона стала механізованим корпусом і брала участь в обороні Москви, розгромі німців під Сталінградом, звільненні України, взятті Будапешта і Відня. В Австрії, в Альпах, закінчила свій похід. Про це там і запис на обеліску, який було встановлено.

Архівні джерела надають можливість дізнатися про неповторні людські долі. На пожовклих сторінках документів, які знаходяться у Державному архіві Кіровоградської області, зберігся спогад розвідника, якому довелося воювати на території Чехословаччини.

Народився Мазурик Павло Григорович 01 липня 1922 року в с. Ослівка Бершадського району Вінницької області. Вищу освіту отримав у Вінницькому державному медичному інституті, також закінчив Ростовське артилерійське училище. Павло Григорович воював у складі Північно-Західного фронту.

В останні місяці війни в складі диверсійно-розвідувального загону «Шквал», парашутним десантом, Мазурик Павло Григорович потрапив у тил німецько-фашистських військ на території Чехословаччини, поблизу Праги. Загін складався з перевірених та гарно підготовлених людей, серед яких були представники семи національностей. Всі вони мали за плечима великий військовий досвід і зарекомендували себе як хоробрі, винахідливі партизани, підпільники, розвідники.

Після приземлення загону німецькі патрулі кожного дня влаштовували облави на розвідників. Вміло використовуючи гірську місцевість та допомогу місцевого населення, загін непомітно зникав від фашистських карателів, адже прийняти відкритий бій з ворогом означало піти на самознищення. Тому розвідувальний загін увесь час знаходився в русі. Через певний час німецькі війська на собі відчули удари диверсійно-розвідувального загону «Шквал». Один за одним були підірвані два ешелони з живою силою і бойовою технікою ворога. Декілька десятків німецьких солдат були знищені із засади. При цьому загін не тільки не втратив ні одного бійця, а й поповнився добровольцями-чехами та став гарно організованим військовим підрозділом, котрий успішно здійснював диверсії, проводив широку розвідувальну роботу, знаходив важливі військові та економічні відомості про ворога, який знаходився в районі Праги.

Кожного дня по рації передавались важливі відомості. Бійці загону діяли сміливо і зухвало, вміло уникали переслідування, плутали сліди та влаштовували засади.

Одним з важливих завдань загону «Шквал» були диверсії на залізниці. На важливій магістралі, по якій йшли ешелони з військовим підкріпленням, технікою, награбованим майном, був підірваний залізничний міст через річку, довжиною приблизно 250 метрів, недалеко від Праги.

Німці швидко та енергійно взялись за відновлення мосту. Робота кипіла цілодобово. Та використати цей міст їм вже не вдалося, до Праги прибули радянські танкісти.

На рахунку розвідувального загону зруйнований міст, підірвані ешелони, 269 убитих і поранених німців, 208 взятих у полон німецьких солдат та офіцерів.

День Перемоги зустріли в районі Праги. Бійці загону «Шквал» на все життя запам’ятали сльози радості та слова вдячності чехів.

Ветерана Другої світової війни Мазурика Павла Григоровича за військову мужність та відвагу нагороджено орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня та багатьма медалями.