Народився Миколай Григорович Смаглій 6 грудня 1921 року в с.Мошни Черкаського району Черкаської області. Вищу освіту отримав в Одеському сільськогосподарському інституті. Курсант Севастопольського училища зенітної артилерії, він воював у складі Західного та 3-го Білоруського фронту. Ветерана Великої Вітчизняної війни за військову мужність та відвагу нагороджено орденами Великої Вітчизняної війни 2-го ступеня, Червоної Зірки та багатьма медалями.

Після війни Микола Смаглій проживав у м.Гайвороні Кіровоградської області. Працював спочатку бригадиром у колгоспі, а потім заступником голови колгоспу. Всього було на його віку: і хороше, і не дуже. Багато що збереглося у пам'яті, а дещо й стерлося назавжди. Та не забув ветеран про трагічні події початку війни:

– Після першотравневого параду ми, курсанти Севастопольського військового училища, виїхали в літні табори, що були на узбережжі Чорного моря. Там проводили бойові стрільби. У неділю 22 червня 1941 року нас підняли «по тривозі». Над містом вибухали снаряди зенітної артилерії, прожектори ловили літаки. Ніхто не знав, що робиться. Тільки о десятій годині нам оголосили, що фашистська Німеччина напала на нашу країну. Так для мене почалася війна.

З фронту надходили тривожні вісті. Ми уже не співали в строю пісень типу: «Якщо завтра війна…», бо ставало ясно, що зазнаємо поразки. Уже на шостий день війни наші війська залишили Мінськ. У всіх курсантів було одне бажання – швидше потрапити на фронт і взяти участь у захисті Вітчизни.

Через кілька тижнів з групою товаришів мене направили в Москву, в 2-й корпус ППО, де я був призначений командиром взводу. Наша зенітна батарея розташувалась на стадіоні «Локомотив». Під час нічних нальотів ворожої авіації вели вогонь по освітлювальних авіабомбах, що спускались на парашутах.

У вересні 1941 року, коли німецькі танкові армії спрямували свій удар на Москву, нас, молодих лейтенантів, направляли в артилерійські танкові полки, що формувались в Орлі. Довго готуватись не довелось, фашисти рвались до столиці. Ми вийшли назустріч противнику і на одному із рубежів зайняли оборону. Позиції наші постійно піддавались бомбардуванню і кулеметному обстрілу. Нам вдалось відбити танкову атаку, але на іншій ділянці оборону було прорвано, ми опинилися в оточені. З настанням темряви почали виходити з «мішка» лісами, просіками, польовими дорогами. Полк рухався двома колонами. В одній були малокаліберні гармати, а в іншій – важкі, що їх тягли гусеничні трактори. Моєму взводу було наказано проводити розвідку і на всіх поворотах і перехрестях доріг виставляти «маяки», які вказували напрям руху колон. При обході Орла з півночі нас обстріляли кулеметним і автоматним вогнем. Зав’язався бій. Частина полку відірвалася від противника і вранці зайняла оборону на підступах до міста Болхова. А ту частину полку, де були важкі гармати, ми більше не зустріли. З боями ми відступали в напрямку Тули, де й передавали особовий склад і техніку іншій частині. Командний склад був направлений у Москву, в розпорядження штабу артилерії Червоної Армії.

У дні важких боїв і відступів нестерпно було бачити наших громадян зі слізами на очах, а ще гірше слухати їх докори на нашу адресу. Але не відступати тоді ми не могли…

У ніч на 12 грудня, одержавши бойову техніку, ми виїхали на передову. Вранці неподалік міста Подольська, зайняли оборону. Батарея мала на озброєнні автоматичні 37-міліметрові зенітні гармати. Цю техніку мало ще хто знав, тому терміново почали її вивчати. На це було відведено всього один день. Коли наступила темрява, залишили зайняті позиції і вирушили в район міста Малоярославця. Вранці вступили в бій з піхотою і танками противника. Юнкерси нещадно бомбили Малоярославець. Фашисти при підтримці танків і мінометного вогню рвались до міста, і нам довелось стримувати їх натиск. Це було щось неймовірне. Бій не вщухав майже увесь день. Німецька піхота пробивалася в місто то з одного, то з іншого боку, обходячи його по заболоченій місцевості. На другий день бою ми опинилися в «мішку» і почали відходити уздовж шосейної дороги на рубежі річки Нари.

Наша батарея прикривала відхід частин. І коли ті зайняли оборону на лівому березі ріки, ми висадили в повітря залізобетонний міст на старому Варшавському шосе. Вночі підійшли до річки і почали вбрід її переходити. Німці йшли майже по наших п’ятах. Та завдяки взаємовиручці відбитись все ж вдалося.

Намагання гітлерівців форсувати річку на нашій ділянці фронту виявились марними. Велику допомогу нам надали славнозвісні «катюші». Вночі ворог підтягував свої війська і готувався форсувати водну перешкоду, вранці під вогневим ударом «катюш» зазнав великих втрат і не міг відступати. Таке повторювалося кілька разів, доки ворог не змінив своїх наступальних планів.

Однак на правому фланзі гітлерівцям вдалося прорватися, зайняти Нарофомінськ та дістатись залізничної станції Кубинки. Контрударами радянських військ за безпосередньої участі і нашого полку ворог був зупинений і залізничну станцію було відбито. На цьому рубежі ми утримувались доти, поки не почався масовий наступ наших військ, який завершився розгромом німців під Москвою.