Цінне, неповторне джерело нашого пізнання подій 70-літньої давнини - листи тих, хто пройшов страшними дорогами війни і в хвилини тиші писав до своїх рідних, відкриваючи свою зболену душу. Листи з фронту не лише висвітлюють історію чи географію битв, вони, насамперед, дають можливість вислухати людину, дізнатися про величезний духовний потенціал простого солдата, довідатися про те, що не розкривають наукові джерела. Листи з фронту - це реліквії, що стали частиною національного архівного фонду. Один з листів ветерана війни, написаний напередодні 40-річчя Великої Перемоги, містить розповідь про військового фельдшера партизанського загону Сидора Артемовича Ковпака - Ніну Дмитрівну Лєпіну, а також уривок її листа до батьків, написаного весною 1942 року. „Я жива и здорова. С 5 марта в Путивльском партизанском отряде. У Ковпака. Может, слышали про такого? О том, что случилось, где была, что делала, писать рано. Вот кончится война, встретимся - все расскажу. Пережила и перевидела такое, что меня теперь ничем не испугаешь”. Дійсно, від літа 1941-го до весни 1942-го було пережито скільки, що вистачило б на декілька біографій! Оберігаючи батьків, Ніна Дмитрівна не розповіла, якими стали для неї ці перші роки війни. Після закінчення медичного технікуму вона працювала у одній з куйбишевських лікарень, влітку 1941 року пішла добровольцем на фронт. А восени того ж року 275-й полк, де служила Ніна Лєпіна, потрапив під Сумами в оточення. Тяжко поранених бійців доправили у навколишні села, Ніна Дмитрівна залишилася на окупованій території, щоб надавати допомогу постраждалим. Неймовірно тяжко було без необхідних засобів, на півлегальному положенні рятувати радянських воїнів. Після поневірянь фельдшеру вдалося дібратися до штабу партизанського загону, командиром якого був Сидір Ковпак. Вона не обмежилася наданням медичної допомоги, входила до оперативної групи, виконувала бойові завдання. На території Брянщини восени 1942 року партизанський загін потрапив під шквальний вогонь переважаючих сил ворога. У те місце, де розмістили лазарет, влучила міна. Ніна втратила ноги, врятувати фельдшера не змогли. Не судилося їй після війни все розповісти, за неї це зробили інші. Про трагізм і героїзм розповідав у своїх листах капітан 444-го винищувального протитанкового артилерійського полку, ростовчанин Федір Григорович Самсонов, який звільняв Кіровоградщину, зокрема і село Велика Северинка Кіровоградського району від німецьких окупантів У листі, датованому 16 жовтня 1943 року і адресованого дружині, він написав: ”Продолжаем биться с немцами не на живот, а как говорят, насмерть. Воздух и земля стонут от несмолкаемого гула. За смерть своих товарищей жестоко платили. За последние дни разбили два тигра. А вчера от одного залпа потянули из леса подводы с ранеными. В стереотрубу видно было даже повязки, ну подсыпали еще им на дорожку”. До війни, очевидно, життя Самсонова було пов’язано з педагогікою, але коли зайшла мова про відозву його з фронту, він відповів: ”Уезжать в такую тяжелую для товарищей минуту мне стыдно. Вот уж добьем немчуру, тогда и приеду сам с победой”. Зацікавлює лист, написаний 1 грудня 1944 року, який свідчить про те, що війна не вибила живі почуття у капітана-артилериста: ”Сколько бы я не был далек от школы, но 13% успеваемости так тронули меня и моих коллег (учителей-офицеров), что мы уже в свободные часы обсуждаем этот вопрос вторые сутки. Учитывая всевозможные трудности, делаем скидки, но никакого оправдания для 13% придумать не можем и работу такого „педагогического” коллектива осуждаем. Само слово „педагог” в таком случае нельзя писать без кавычек”. Федір Григорович побачив переможний травень 1945-го. Свої враження від Німеччини він виклав у листах, які говорять про свого автора як про людину освічену, інтелігентну, наділену почуттям гумору. Останні листи Самсонова, що надійшли на Кіровоградщину, написані ним у 88-літньому віці. В одному з них він, вітаючи жителів Великої Северинки з 39-річчям звільнення цього населеного пункту від фашистських окупантів, пише про необхідність берегти пам’ять про тих, хто навічно залишився тут. Адже майже половина особового складу 444-го артилерійського полку загинула смертю хоробрих. Серед полеглих, як нагадував ветеран, був і його фронтовий товариш, прекрасна людина, лейтенант Стоянов - учитель однієї з московських шкіл. Листи з передової - це також і ті, що невимовним горем вривалися до батьківських хат, сповіщаючи про смерть синів. 13 лютого 1944 року батьки Федора Івановича Говорова отримали лист, підписаний гвардії капітаном Пономаренком про героїчну загибель їх сина, гвардії старшого лейтенанта. Було знайдено слова співчуття, вдячності, поваги до осиротілих батьків та запевнення в тому, що однополчани Федора Говорова помстяться ворогові за його смерть. Рідні лейтенанта дізналися, що за проявлений героїзм їх сина нагороджено званням Героя Радянського Союзу. Пожовклі від часу, зі зворотними адресами: польова пошта 39841, 52596А, листи з передової стверджують, що людина прийшла в цей світ творити, будувати, плекати, а не знищувати і вбивати. В одному з таких фронтових листів стомленою душею написано: ”Мы после сверхчеловеческих усилий, по пояс в грязи прошли с боями по Украине и Бессарабии. Вели ежедневные бои под городом Яссы, отбивая в день по 6 - 7 атак немцев. Но, найдя полученное давно письмо твое, почувствовал в озябшей своей душе теплоту и надежду”. ”Як же хочеться, дорогі мої, не тримати в руці автомат, а держати молоде деревце та посадити його коло хати, де і хотів раніше”, - розповів про свою заповітну мрію солдат у квітні 1945 року. Ці почуття, думки воїнів, з якими нас розділяють більш як сім десятиліть, ми, громадяни України, тепер сприймаємо по-особливому, написане колись буде зрозумілими та близькими новим поколінням людей, тому що має загальнолюдські вічні цінності