|
Ознайомимося з черговою історією з архіву розсекречених кримінальних справ про долю наших земляків.
Жінка, яку ви бачите на фото, - звичайна, яких багато, які живуть та працюють поруч з нами, виховують дітей та онуків. Цій – 36 років, хоча на вигляд старша. Це Віра Соколовська, 1901 року народження. Народилася в Іркутську, де її батьки відбували своє перше заслання як члени РСДРП – Російської соціал-демократичної робітничої партії, попередника ВКП(б) та КПРС.
Віра Соколовська проживала в Одесі з 1902 року, закінчила жіночу гімназію. Наприкінці 1917 – на початку 1918 років навчалася на природничому факультеті Одеського університету. Відвідувала місцевий клуб меншовиків, де слухала лекції та доповіді. Пізніше вступила до партії меншовиків. Її мати – домогосподарка, а батько, Соколовський Ілля Львович, до 1904 року був членом РСДРП (меншовиків), потім з партійної роботи пішов та займався журналістикою – працював у газеті «Одеські відомості».
За участь у роботі меншовицької організації Соколовську в ніч на 25 квітня заарештовують і відправляють на заслання до В’ятки терміном на два роки (зауважте, які ліберальні були спочатку більшовики!). У 1924 році її батько потрапляє на заслання в Ташкент на три роки. Тому по закінченні терміну свого покарання Віра переїздить до батьків у Ташкент. Там знайомиться із засланим меншовиком Даєнманом Зейликом Самойловичем та виходить за нього заміж.
У Ташкенті того часу проживало багато меншовиків. За спілкування з ними Соколовську заарештовують повторно й залишають на засланні у Ташкенті до 1929 року. Вона прожила в Ташкенті до 1931 року, чекаючи на закінчення терміну заслання чоловіка. Потім разом з ним їде на Урал, до міста Шадринськ. За місцем чергового «туру» свого батька.
Сім’я проживала у Шадринську до 1934 року, потім переїхала до Одеси. Але їм відмовили у прописці, і вони переїхали до Кіровограда. Житло винайняли, а от з роботою не складалося: вони ж бо родичі «трижды презренного врага народа Троцкого» (саме так написано у справі).
Соколовську та Даєнмана арештували влітку 1938 року, звинувативши їх у антирадянській пропаганді та агітації. На час арешту у Соколовської було двоє дітей: Євген, 7 років, та Олександр, 9 років.
Чесно кажучи, меншовикам, незалежно від їхньої національності, було що закинути своїм колишнім однопартійцям. Провали при проведенні колективізації та індустріалізації. Голод та розруха на просторах величезної країни. Викорінення політичного плюралізму та пригнічення будь-яких проявів суспільного життя, несанкціонованих радвладою та компартією. Недолуга та авантюристична зовнішня політика держави тощо.
Подібну критику вважали «антирадянщиною» та реагували на неї просто: звільнення з роботи, заслання, арешти. Увесь цей перелік сповна відчула на собі єврейська сім’я Соколовських. На допитах Віра Соколовська називала людей, з якими контактувала й була знайома (Локерман, Цейтлін, Янкелевич, Кейліс, Малкіна, Гезенцвейг, Левін, Резуль, Штерн, Якобсон, Брук, Заславський та інші). Всі вони – члени меншовицької партії, але більшість із них заперечувала свої антирадянські погляди, тим паче – ведення антирадянської агітації.
Чи можна цьому вірити? Всупереч постійним заявам слідчих (на кшталт «следствие располагает неопровержимыми документами и уликовыми данными о том, что вы являєтесь участником антисоветской меньшевистской организации», «меньшевистского подполья», «меньшевистского центра»), жодних документальних підтверджень цьому у справі немає. Звинувачення частково побудоване на матеріалах допитів Кейліса Йосифа Яковича, який помер у Кіровоградській тюрмі 28 липня 1937 року.
Єдиний об’єктивний пункт «звинувачення» Соколовської – її родинний зв’язок із Троцьким. «Подтверждаю, что я являюсь племянницей Троцкого, но антисоветской работой я не занималась»; «сестра моей тетки Бронштейн-Соколовская Мария Львовна проживаєт в г. Кировограде, Карла Маркса, 4, у которой содержатся на воспитании двоє детей младшей дочери Троцкого Нины Львовны – сын Лев Невельсон в возрасте 17лет и дочь Валентина Бронштейн в возрасте 13 лет». Будь-який зв’язок з Троцьким та його однодумцями на території СРСР Соколовська заперечувала. А підтвердити та довести свою точку зору слідству не вдалося. Попри це, читаємо у звинувачувальному висновку таке.
«Обвиняются: 1. Соколовская Вера Ильинична, 1901 года рождения, уроженка г.Иркутска, єврейка, гр-ка СССР, служащая, б/п, дочь видного меньшевика, племянница врага народа Троцкого, до ареста работала бухгалтером в 11 и 16 школах г. Кировограда, проживала в г. Кировограде, в том, что она являлась активной участницей меньшевистской контрреволюционной организации, в прошлом за антисоветскую агитацию имела две ссылки.
В Кировограде с 1934 г. по день ареста состояла участницей меньшевистской подпольной организации, где вела активную контрреволюционную деятельность, направленную против политики Коммунистической партии и Советской власти (...). Виновными признали себя частично, в том, что они собирались на квартирах и опошляли политику партии. Участие в подпольной меньшевистской организации отрицают».
Кіровоградським обласним судом Соколовська та її чоловік Даєнман були засуджені до восьми років виправних таборів кожен. А після відбуття цього терміну за приналежність до меншовицької організації постановою «Особого совещания МГБ СССР» від 9 лютого 1949 року знову відправлені на заслання терміном на 10 років. Постановою кіровоградського обласного прокурора від 7 липня 1989 року Соколовська та її чоловік реабілітовані. Подальша їхня доля невідома. А от відомості про долю їхніх родичів мені, за підказкою колеги-історика, вдалося знайти у спогадах М. Штейнберг [ПАМЯТЬ, Исторический сборник, Выпуск первый, Москва 1976, Нью-Йорк, 1978].
У червні-липні 1941 року Штейнберг утримувалась у кіровоградській в’язниці. У складі великого пішого етапу йшла на схід країни. Далі – просто цитати з її спогадів.
«После Аджамки я 30 километров тянула за собой мою сокамерницу Соколовскую. Это была старая седая женщина, лет под семьдесят, ярко выраженного еврейского типа. Она была рафинированной интеллигенткой. Она приходилась родной сестрой первой жене Троцкого. Только потому её и посадили... Ей было очень трудно идти. Она цеплялась за меня и всё время говорила про свою 15-летнюю внучку, с которой жила. Последним страхом в жизни Соколовской был страх, что эту внучку тоже возьмут. Мне было тяжело тащить её за собой, и я сама начала падать. Она говорит: «Ну, отдохни немного, я пойду сама». И тут же отстала на два метра. Мы шли последними. Когда я почувствовала, что она отстала, я обернулась, хотела взять её – и увидела, как её убили. Её закололи штыком. Со спины. Она не видела. Но, видимо, хорошо закололи. Она даже не шелохнулась. После я думала, что она умерла более лёгкой смертью, чем все остальные. Она не видела этого штыка. Она не успела испугаться».
Да, я могу повторить, что в нашем этапе в основном погибали мужчины. Помню ещё одного из них, Седого. Он был до революции редактором газеты «Одесские новости». Когда его взяли, ему было уже далеко за семьдесят – он был глубокий старик. И меня поразило, с какой заботой относилась к нему молодёжь. Его всё время вели под руки, поддерживали по двоє. Вели эстонцы, латыши... То ли это были сокамерники, то ли нет – мне трудно сказать, какое это было знакомство. Я не могла выйти из рядов, чтобы с ним познайомиться, но я знала, что это – Седой. Я его всё время видела. ...Его добили, когда выбилась из сил молодёжь, когда никто не мог тащить никого и ничего».
Мені віриться, що після ознайомлення з цією історією багато читачів визнають нагальну потребу зречення від більшовицької ідеології та політичної практики. Потребу відмови від топонімів, у яких увічнені імена Леніна, Сталіна, Кірова тощо.
Але важливо й не повторити помилок минулого.
29.02.2016
|
